Розвивати продуктивні сили у сільській місцевості та вирішувати питання зайнятості населення — одне з головних завдань, яке ставить перед собою депутат Камінь-Каширської районної ради із Любешівщини Віктор Симонович. Він не звик бути осторонь проблем, що останніми роками постали перед його земляками, відтак, зізнається, готовий узяти особисту відповідальність за їх вирішення.
Працюючи понад сорок років у сфері лісового господарства, усвідомив, що виготовлення високоякісної продукції, яка гідно конкурує на європейському ринку, – це блискуча перспектива розвитку економіки усієї держави. Однак для подальшої роботи, а саме в сегменті переробки лісосировини, вирощуванні сільськогосподарських культур, товаровиробництві мають запрацювати відповідні державні програми.
Віктор Симонович — найстаріший депутат Камінь-Каширської новообраної районної ради. Народився у 1949 році у селі Мукошин на Любешівщині. Фахові знання здобув, навчаючись у Шацькому лісному технікумі. Після завершення навчання отримав направлення в Іркутську лісовпорядну експедицію, де до призову в армію працював на лісовпрорядкувальних роботах помічником таксатора. Після військової служби обіймав посаду техніка-лісовода у колгоспі, паралельно навчаючись у Львівському лісотехнічному інституті. У віці 28 років очолив Любешівське міжгосподарське спеціалізоване лісогосподарське підприємство. У 2009 році Віктору Петровичу присвоєно звання “Заслужений лісівник України”. Він володар численних регалій, як то “Лідер агропромислового комплексу України”, “Людина року Волинського краю” та ін. У свої 71 нині очолює підприємство ТзОВ «Любешівліспром». Нинішня каденція народного обранця у виборних органах — восьма. Віктор Симонович має дружину, двох дітей та онуків. У його власності — авто і житловий будинок. У раду нового скликання обраний від політичної партії ВО “Батьківщина”.
— Вікторе Петровичу розпочнемо із першочергових завдань, що ви їх ставите перед собою, будучи депутатом об’єднаного району. Що, на вашу думку, є пріоритетним кроком на шляху до змін?
Ми живемо в аграрному краї, натомість землеробство і тваринництво у нас не розвиваються, бо не «працює» належним чином держава. Для цього в органах місцевого самоврядування є депутати, від професійної компетентності яких передусім і залежать динаміка та успішний розвиток району, а відтак треба усім об’єднати зусилля. Чи звертали ви увагу на те, що невдовзі в селах Волині корову тримати вважатиметься надто трудомісткою та доволі затратною справою. Більше того, зараз селяни все частіше збувають господарку. Те ж саме відбувається із землею, позаяк обробляти її стало невигідно. До прикладу, якби товаровиробник отримував від держави замовлення на заготівлю картоплі, маючи змогу скористатися доступним кредитом на обробіток землі, а в результаті ще й гарантії щодо встановленої вартості на вирощену продукцію, то за таких умов, думаю, навіть молодь знаходила б стимул працювати, не виїжджаючи на заробітки за кордон. Однак, що ми маємо в результаті? У сезон заготівлі обіцяну ціну на продукцію часто знижують, перекупники приймають її за безцінь, відтак люди втратили надію і дедалі частіше перестають вирощувати будь-які сільськогосподарські культури. Чому ж не дати можливості людям займатися на своїй землі, до прикладу, овочівництвом, щоб згодом врожай збути за вигідною для них самих ціною. Так само люди не зацікавлені здавати молоко, бо коштує воно копійки. Однак, варто зауважити, якщо не тримати худоби, то на наших волинських землях нічого не буде рости, бо для цього треба органічні добрива. Держава не приділяє уваги розвитку села, жодним чином не зацікавлює сільських товаровиробників, не даючи шансу молоді реалізувати себе на батьківщині. Відмічу, що ці фактори спричиняють загрозу її продовольчій безпеці. Разом із тим треба намагатися усілякими способами не дозволити землям заростати чагарниками.
— Ви вивчали досвід Нідерландів – світового аграрного лідера — щодо розвитку сільськогосподарського виробництва. Чи реально запровадити в Україні успішну політику галузі згаданої країни?
— Основою сільськогосподарського сектору економіки Нідерландів є невеликі сімейні фермерські господарства. Середні з них мають близько 30 гектарів землі для ведення рослинництва, натомість ті, що займаються тваринництвом, — стабільно 50-100 га. Маючи контракт між органом влади та підприємцем, відповідне замовлення на закупівлю продукції того чи іншого фермера, тамтешні сільгоспвиробники зацікавлені працювати, бо отримують за те достойну оплату. Крім того для всіх діють одинакові правила ринку, і якщо ти їх дотримуєшся, то досягаєш успіху. При цьому вільні землі тут на вагу золота. Через це чимало тамтешніх фермерів розглядають можливість придбати господарства в Україні. Тим часом в Україні дедалі гостріше постає необхідність реформування аграрного сектору, позаяк в умовах низької рентабельності сільськогосподарської продукції не можливе її виробництво.
Для розвитку агробізнесу в Нідерландах діють низькі кредитні ставки. Коли ж з’явиться така перспектива у нас, тоді й процвітатиме село: тут формуватимуться молоді сім’ї і ніхто звідси не захоче виїжджати на заробітки. На Любешівщині є село Гірки, де живуть десятки неодружених молодих жінок і чоловіків. Замість того, аби побратися, започаткувати власну справу, вони всі виїхали за кордон у пошуках кращого хліба. Люди, повернувшись із копійкою, враз “спускають” її на алкоголь. А потім знову повертаються на сезонні роботи. Відтак молодь не бачить перспектив розвитку і власного добробуту у майбутньому. Село занепадає, бо немає стабільності.
— Сьогодні не лише виробництво сільськогосподарської продукції повинно бути фундаментом розвитку сільських територій, а й піклування, в першу чергу, про людину, її соціальний захист, створення умов для нормальної життєдіяльності. Як будете дбати у цьому напрямку?
— Безумовно, що відсутність умов соціального розвитку села призведе до його тотального занепаду. Насамперед, аби покращити побутовий рівень життя населення, необхідно розбудовувати соціальну інфраструктуру: школи, ФАПи, заклади культури. Десять років тому в рідному мені селі Мукошин, заручившись підтримкою нашого земляка – колишнього заступника голови Верховної Ради Адама Мартинюка, я зініціював будівництво школи та Народного дому, де нині зосереджено бібліотеку, клуб, зал для дозвілля молоді, медпункт та пошту. При цьому на згадані об’єкти не взяли жодної копійки з держави, усе — силами благодійників. Більше того, навіть будівельні роботи виконували мешканці села. У такий же спосіб розпочали реконструкцію освітнього закладу і в сусідньому селі Гірки. Однак через брак коштів усі роботи довелось призупинити на деякий час. Нова школа на 150 учнівських місць відчинила двері лише у грудні 2020 року завдяки фінансуванню в рамках президентської програми «Велике будівництво».
* * *
Завдяки своїм діловим якостям Віктор Симонович продовжує бути корисним громаді, зокрема, і в частині поповнення місцевого бюджету. Досвідчений управлінець організував та очолив у Любешові підприємство ТзОВ «Любешівліспром», що спеціалізується на виготовленні паливних гранул, створивши тим самим нові робочі місця для своїх земляків.
Спілкувалася Леся МІНІБАЄВА.
