Марія Фарина
Доволі різні соціальні ролі поєднала в собі проста жінка Марія Йосипівна Фарина із села Фаринки.
Марію Фарину (на фото) життя ніколи особливо не балувало. Народилася в чужинській землі від українки – бранки, яку під час війни насильно вивезли до Німеччини і змусили працювати на місцевого пана. Там частково втратила зір. Повернувшись додому, залишилася без даху над головою, оселя, де проживала із близькими, вщент згоріла. Довгі роки довелося тулитися їм усім у нашвидкуруч змайстрованій невеличкій хатині. Підлітком батракувала пані Марія у заможніших господарів, пасла корови, щоб заробити хоч якогось харчу. А трохи ставши на ноги, прихистила осиротілих після смерті батьків менших брата і сестру. Вивела їх у люди, хоч це було зробити дівчині самій ой як непросто. Змогла… Так само впоралася із ще одним завданням – як працівниця Пнівненського лісництва більше чверті віку вміло доглядала за лісом. За той час посадила незліченну кількість деревець, заготовила вручну тисячі кубометрів лісодеревини. Коли літа пішли на схил, здавалося, можна вже було потішитися щасливою пенсією. Та спіткала нашу героїню нова біда — тяжка хвороба забрала фізичні сили. Але навіть ставши немічною тілесно, жінка залишилася такою ж сильною духом, продовжує далі заряджати оптимізмом свою рідню.
У німецькій неволі
За довгий вік Марії Фарині довелося спізнати направду багато горя. Випало жінці з’явитися на світ тоді, коли довкола вирувала страшна війна, серед ворожого народу, правителі котрого, наче новітні яничари, зброєю загнали її одноплемінників у ясир, перетворили на рабів. Також бранкою зробили маму Марії Йосипівни — Параску. 1943-го року Параска Іллічна поповнила ряди сотень тисяч остарбайтерів – робітників, яких примусово відправляли працювати до Німеччини. Вона потрапила в село Альтер неподалік міста Бонн, стала наймичкою фермера. Тут незабаром народила донечку, тобто Марію. Маючи один рік від роду, із Марією приключилася біда. Поки мама гарувала у полі, дівчинка випадково розбила пляшечку, наповнену хімічною рідиною, замастила рученята і ними, нічого не підозрюючи лихого, почала терти око. Внаслідок чого отримала опік, назавжди втративши зір. На щастя, інше залишилося здоровим. Згодом разом із ненькою скалічене дитя повернулося до Фаринок, де майже вісім десятиліть Марія бореться за власне щастя.
– Дідусь Ілля та бабуся Марина мали дві доньки, Параску і Настю, а ще сина Антона. У війну багатьох з села вивезли на роботу в Німеччину. Дід пожалів сина, натомість віддав вербувальникам доньку Параску. Маму забрав до себе тутешній господар-німець працювати на фермі. Ставилися до неї пани нормально. Не голодувала, як інші. Навіть одяг купували. 1944 року народилася я. Коли фронт почав рухатися далі через німецькі землі, нас визволили радянські війська. З місяць тримали в фільтраційному таборі. Потому ми вернулися додому. Звідтіля (з сумом показує старенька на закрите пеленою сліпоти око) привезла цей подарунок.
Тяжкою працею заробляла кусень хліба
Марія Фарина (крайня зліва) разом із подругами по роботі, 60-ті роки xx століття
У Фаринки Параска повернулася справжньою панянкою, одягнена за тодішньою європейською модою. Однак без гроша у кишені. Потрібно було якось виживати, ще й з донькою на руках. Наприкінці 40-х років влада створила колгосп. Селянам, кожному на господарство, давали норму льону, яку ті сушили, а після обробки, пряли лляне полотно. Отримала норму і Параска, як всі, поклала сушити на печі. За нещасливим збігом жар від печі запалив той льон, маленька родина Фарин залишилася без дому. Вогонь знищив й документи, які підтверджували, що Параска Фарина з донькою Марією перебували в Німеччині. Тож місцем народження Марії працівники сільради записали село Фаринки. І тільки через десятки років її син Василь зумів у архівах відшукати правду. Тому сьогодні в паспорті Марії Йосипівні вказано правильні дані.
Але коли згорів будинок, про те Фарини мало думали. Найперше взялися шукали іншого прихистку. Допоміг брат Параски Антон, відрізав від власного будинку одну кімнату та віддав сестрі. А погорільцям — і те за щастя. На основі цієї кімнатки, ставши вже дорослою, Марія спорудить маленьку хатину, добудувавши ще кімнатку. Той дім зберігся до сьогодні, ніби нагадування про важкі часи, що пережила в дитинстві.
Та дитинством його не назвеш. Малою дівчиною, підлітком довелось їй ходити по людях, просити, щоб взяли на роботу, аби таким чином здобути хоча б кусень хліба. Майже цілий рік, поки дозволяла пора, випасала худобу. За що господарі платили Марії продуктами харчування: картоплею, салом, тощо.
До слова, життєва історія Антона Ілліча не менш цікава. Чоловік боровся за волю України в лавах УПА. Встиг повоювати на фронтах Другої світової і як радянський солдат. Про відважного героя ми розповімо згодом.
Жінка з щирою душею
Проте доля, ніби знущаючись, підкидала нові випробування. Помирає вітчим, а через трохи — матір Марії Йосипівни. Вона та молодший брат і сестра зостаються круглими сиротами. Служби опіки вирішують забрати менших до дитбудинку. Молода дівчина запротестувала, не віддала рідних кровинок у сиротинець, добре розуміючи, що доведеться їм несолодко. Самотужки ростила, виховувала. Навіть, коли брат і сестра підросли, знайшли кохання, не полишила, обом за свій кошт влаштувала весілля. Близькі люди віддячували пані Марії такою ж любов’ю.
… Понад 30 літ зі свого майже 80-річного віку Марія Фарина віддала догляду за лісом. Працювала вона в Пнівненському лісництві. Озеленила не один гектар, заготовляла для підприємств лісодеревину.
– Здоров’я поклала на тій роботі. Не знаю, чи сучасна молодь згодилася би працювати так тяжко, як ми. Вставала вдосвіта, попораю господарку, наварю їсти і біжу бігом, бо машина чекати не буде. Робили прочистку молодих посадок. Ставили двометрові складометри. Як такої техніки не мали, тих же бензопил. То потім тільки вони з’явилися. Усе вручну, сокирою рубали дерева. За день шість складометрів нарубувала. Затим іще ламала “лапку” (соснові гілки). Ліс повністю чистили. Не те, що тепер, може лежати деревина в лісі та просто гнити, – невтішно підсумовує жінка.
Серцем вона навіть тепер тягнеться до лісу, шкода, що сили вже не ті, ще й важка хвороба підкосила. Так би полинула туди, пішла би з радістю, щоби намилуватися тією красою, надихатися ароматами, згадати молодість, сповнену клопотами, важкою працею. Але траплялися ж і радісні моменти. Кажуть, нікому не дається більше, ніж він здатен осилити. Марії Фарині доводиться нести великий хрест. Однак з Божою допомогою робить вона це гідно.
Олександр ПРИЙМАК, село Фаринки.
