… Вони не мають права брати до рук зброю, але всі ці роки захищають країну не гірше солдатів, яким це дозволено. З перших днів війни на фронтах українського Донбасу разом із особовим складом Збройних сил, добровольчих батальйонів, Національної гвардії перебувають священнослужителі – капелани, які виконують там дуже важливу справу: лікують зранені душі армійців і допомагають останнім не втратити бойовий дух; люди, які стали для військових відданими побратимами, щирими помічниками, мудрими порадниками, опорою та надією. Тими, чийого приїзду завжди чекають…
Нещодавно з чергової поїздки до зони АТО (ООС), де перебував із душпастирською місією, повернувся настоятель Камінь-Каширського храму Святого Чудотворця Миколая отець Володимир Мицько. Цього разу священник їздив туди, аби вкотре побачитися з воїнами, передати вісточку з дому, дарунки. А також, щоб доставити постраждалим від масштабних пожеж місцевим жителям Луганщини харчі, теплий одяг, речі повсякденного вжитку, надані прихожанами православних храмів сіл Брониця, Нуйно, Раків-Ліс, Нові-Червища і міста Каменя-Каширського.
– Схід України стикнувся нині з не меншою проблемою, ніж війна, — руйнівною силою вогню. Масштабні пожежі, що продовжуються там із середини літа, завдали багато лиха, великих руйнувань зазнали населені пунки, люди втратили домівки і все нажите. Як українці, їх співвітчизники, найголовніше християни, ми не могли стояти осторонь. Тому вирішили підтримати погорільців чим можемо. Звісно, не забули і про військових, захисників нашої держави. Велика подяка хлопцям, вони показали себе дійсно захисниками, допомагали мешканцям Донецької області, Луганщини, гасили займання, рятували майно, нерідко і людські життя, – розповідає священник.
– Отче, як сьогодні живеться військовим, чи не втратили запал до боротьби?
– Нормально себе почувають хлопці. На фронті більш-менш спокійна обстановка. Перемир’я. Кожен зайнятий своїми справами, готуються до зими: заготовляють деревину, утеплюють тимчасові житла, складають потрібні речі. Окрім того, найперше, тримають оборону. Бо ворог здатен на будь-що, довіри йому немає. У мене таке враження, ніби я дома побував. Побачив багатьох знайомих. Зустріли, як рідного. Знаєте, щоразу, коли приїжджаю до солдатів, у них на обличчі відразу з’являються посмішки. Ми — вже організм, військова родина. В тобі бачать частину чогось нового, свіжого, як я кажу “з великої землі”. Там почуття близькості спілкування більш загострене. Там брат за брата. … Порівняно з ситуацією, що була на початках, зараз вони обжилися. Облаштували місця для молитви, каплички, є де помолитися, звершити службу. А воїни того дуже потребують. Їм хочеться вірити, бо без віри всяка боротьба приречена на поразку. Ми ж прагнемо перемоги. І вона буде. Тоді найперше, що зроблю, поїду в Донецьк, поп’ю кави. А далі ми сядемо з капеланами, нашими друзями, побратимами і намалюємо план дій, що будемо робити далі, – зі щирою посмішкою розповідає деталі мандрівки священник.
– Наскільки сильно вони вірять?
– Достатньо, аби не полишити позиції, терпіти випробування для того, щоб у Камені-Каширському, інших містах і селах України раділи мирному життю, російський окупант не чинив звірств, не вмирали від куль та снарядів люди. Хоча морально солдатам дуже важко. Тому капелани поруч із ними, тому ми їдемо туди, щоб поспілкуватися, розрадити, підтримати. Окремі з військових просять нас помолитися за них, рідних, окропити святою водою приміщення, де безпосередньо живуть. Особисто не раз чув такі прохання, навіть від нехристиян. На фронті усі вірять… Що цікаво, саме солдати ініціюють створення капличок. Не капелани. Ми для них вільні вуха, люди з мирної землі, які вислухають та дадуть слушну пораду. І наше завдання — почути кожного та не дозволити замкнутися в собі… Мені прикро, що для частини людей війна триває тільки на Сході України, а більш ніде. Знаходяться негідники, інакше не скажеш, які не цінують подвигу хлопців, дівчат, які нас боронять, своє життя віддають, щоб ті собі весілля могли робити, святкувати, відпочивати, їздити на курорти. В окопах розуміють ціну свободи і незалежної держави. А тут, на жаль, не всі…
– Українські захисники показують решті громадян приклад мужності, стійкості та великої любові до України. Однак перемогти ворога нам досі не вдалося. Чому так?
– Бо тил у них дірявий, місцями гнилий. Я маю на увазі людей, котрі відкрито чи не зовсім виступають за руський мір, підтримують окупанта. А ще кажу про тих пасивних громадян, які нічого не роблять для перемоги. Постійно скаржаться на погане життя… Не треба вимагати з когось, а самим почати щось робити. Ми повинні брати активну участь у розбудові нашої держави. А не тільки переживати за власний шлунок. Треба ставати сильнішими, армія повинна бути сильною. Коли більшість вмітиме захищати Україну, тоді ми переможемо будь-якого агресора, зокрема російського, який зараз тероризує Донбас.
Олександр ПРИЙМАК
Передрук матеріалів без дозволу редакції заборонено.
