У хаті тихо. На ослоні біля стола сидить Надія Іванівна і двоє її пухнастих друзів. «Котиків назбирала – є з ким поговорити і посваритися вдень», – посміхається бабуся і покручує в руках маленьку книжечку. Уже не першу осінь жінка проводить у самотині, а останні 5 років, вважай, зовсім не покидає дім – здоров’я не дозволяє. Тож багато читає, спілкується з рідними телефоном і радо приймає гостей.
Замолоду Надія Ходаковська з Брониці працювала на двох роботах, у 45 років овдовіла, а потім поховала чотирьох дітей, однак попри все лишилася вдячною Богу за кожен новий день, який зустрічає і проводжає щирою молитвою, за 16 онуків і 19 правнуків.
Сім’я поліщуків народилася на сході
– Я нетутешня. У Ратнівському районі є село Велимче – там у 1957 році закінчила середню школу. Завербувалася з дівчатами на Донбас, але не були там довго – злякалися і вибралися в радгосп у Харківській області. Там я важила зерно. Скільки тоді було хліба – на токах лежали яруси зерна! Йшли цілі автоколони, – так Надія Іванівна розпочинає розповідь про себе. Агроном вирішив допомогти старанній сільській дівчині і відправив на курси в Ізюм. Після трьох місяців практики вона отримала роботу в одній з їдалень Харкова.
У 21 велимчанка вийшла заміж за молодика з сусіднього району. Обоє й далі працювали на сході, а через півтора року приїхали в Броницю. Погостювати. Попри плани, на ту сторону Дніпра повернувся лише Василь. Щоправда тільки задля того, аби звільнитися: 60-річний батько зі сльозами на очах просив сина з невісткою лишитися при ньому. Самостійно виростивши вісьмох дітей, йому було боляче доживати віку самотнім. «М’яка совістю» Надія не змогла йому відмовити і навіть після смерті чоловіка доглядала як рідного.3
15 років віддала лісові
У Брониці Надія Ходаковська влаштувалася в городню бригаду – пропрацювала 16 років. А потім відпросилася з колгоспу в лісництво. Тим паче, що певний час уже підробляла там. Виховували восьмеро дітей, близької родини не було, тож «тягнули» все в парі.
– Я ні разу не була в лісі сама. Чоловік хоч і займав посаду лісника, а завжди ставав зі мною дерево різати. Поки Василь піде на нараду – зварю їсти, тоді вже їдемо, працюємо на план. Роботи хватало. Дрова заготовляли, городили, щоб худоба не ходила і ліс ріс, посадки садили. Робили виноградні, табачні, хмільні стійки. По 10 штук змотували проволокою з обох сторін, тоді приїжджала машина і вантажили. Важко було, бо жердини доводилося і на спині тягати. Обрізувати, обрубувати, палити гілляччя після себе…
Якщо працювали бригади – різали бензопилами, а ні — то вручну треба було. Ще ламали хвойну лапку (у лісгоспі били з неї худобі муку), спускали березовий сік, – близько 9 років наша героїня пропрацювала у лісі різноробочою. Коли ж у Василя стався крововилив, її поставили лісничою, бо добре знала обхід і посадові обов’язки.
Надія Ходаковська пропрацювала лісничою 6 років, водночас ще й прибирала та кочегарила у лісництві, тримала коня, 2 корови, свині… А коли одного лісничого забрали в Чорнобиль – займала відразу 2 обходи, 1200 гектарів. З-під Воєгоща до Тоболів все коником об’їжджала. Тим то і розтратила здоров’я. Пригадує, зими тоді були суворіші, доки проїдеш, то на голові й на ногах льодова кірка стає. Не раз їхала у дощ, сніг, морози. Застудилася, що тепер навіть з палицями на двір вийти не може. По дому рухається з табуретом.Ліснича Надія на ділянці працювала нарівні з чоловіками
У 90-х Надія Іванівна вийшла на пенсію, однак ще три з половиною роки доїла корів у колгоспі. Взимку – двічі на день, літом – тричі, у вихідний – в ліс по чорниці. Так у трудах і промайнуло життя. А з 1999 року, каже, «покаялася і пішла у євангельську віру». Просто повірила і пішла на зібрання, бо сподобалося поводження євангелістів, в душу запали їхні співи.
Саме віра в Бога й підтримка допомогли не скотитися у прірву і гідно перенести важкі втрати рідних. Бабуся припускає, що могла б і не дожити до цього часу.
… Тепер самотня. У Брониці з рідних – тільки одна онука. І хоча Тетяна має свою сім’ю, працює – встигає заглянути й до бабусі. Не забувають про Надію Іванівну і в церкві. Відвідують з проповіддю, допомагають.
– Родини на місці нема та й нема. Але ж є люди, не чужі. Це не Донбас – волинські люди значно привітніші. Там не зайдеш до хати. Прийшов – стій надворі. Ніхто тебе не пустить. А тут поспілкуєшся, зайдеш до сусіда, до тебе зайдуть. У нас люди добрі. Якби ж так не було, то я б тут не стирчала сама. Діти запрошують до себе, але мені не хочеться кудись. Куди ж я піду зі своєї хати?
Іванна ВЕЛИЧКО, село Брониця.
Передрук матеріалів без дозволу редакції заборонено.
