Сповнені ентузіазму підкорити нові Вершини, Вони вперто долають обмеження, яке поставило перед ними життя
Марина та Володимир Мажули із села Замшани, що на Ратнівщині — сімейний тандем, у якому дружина — чемпіонка світу з параканое, а її чоловік — міцна опора та підтримка.
Мажули через ураження опорно-рухового апарату — обоє візочники. Однак, як розповідає подружжя, вони не вважають себе безпорадними, бо мають особливість характеру — гідно тримати удар та йти лише вперед! Володимир та Марина — люди, котрі творять власний світ без обмежень завдяки невгамовній вдачі і, ясна річ, бажанню самовдосконалюватися.
Нинішня дворазова чемпіонка світу з параканое оселилася на Ратнівщині вісім років тому, коли ще не була знаменитою та титулованою. Жінка родом з Миколаївської області погодилась стати волинською невісткою після знайомства із Володимиром замшанським (так підписується Володимир) у санаторії для реабілітації людей з вадами опорно-рухового апарату, що у Саках.
— Ініціаторкою знайомства була саме Марина, бо в той час я був дуже гарний та привабливий, — жартома розповідає «Поліссю» Володимир.
Але сподобалися вони колись один одному, напевне, своєю завзятістю і наполегливістю. Та і тепер попри фізичну недугу Мажули ведуть дуже активний спосіб життя: беруть участь та організовують спортивні фестивалі серед людей з обмеженими фізичними можливостями. Для цього обоє пройшли навчання в центрі професійної реабілітації інвалідів у Євпаторії. Крім того здобули знання за шведською програмою підготовки лідерів активної реабілітації інвалідів в Україні. Також подружжя неодноразово займало призові місця у гирьовому спорті, змаганнях з дартсу. Брало участь у перегонах на візках. А ще і Марина, і Володимир є активними учасниками змагань з бочча.
Займаються вони і живописом. Однак, як жартують, мистецтво вирішили відтермінувати до пенсії. Бо ж поки вдається досягати успіхів у спорті, молоді роки вирішили присвятити йому. Тим більше, що Марина «знайшла себе» у веслувальному спорті. Вже після перших спроб в параканое вона здобула дебютну нагороду найвищого ґатунку на чемпіонаті світу 2018-го у Португалії і вирішила зайнятися цим всерйоз. А рівно через рік знову виборола золото на світових змаганнях, що проходили в Угорщині.
— Сам Бог велів мені сісти в каное, — каже тепер Марина.
Звичайно, звання чемпіонки світу з веслування — це результат наполегливих тренувань.
— Усім перемогам передують виснажливі тренувальні збори, неймовірне психологічне навантаження. Такий ритм життя нелегко було б витримати і здоровій людині. Бо ж постійно намагаюся розширювати межі, встановлюючи власні рекорди, — каже спортсменка.
Здобути високих вершин у спорті їй допоміг запал. Але висококласною титулованою веслувальницею вона стала передусім завдяки чоловікові, який був і натхненником, і мотиватором. Він терпляче чекає тижнями у довгій розлуці, доки дружина перебуває на тренувальних зборах, але завжди підтримує та підбадьорює. Сам, коли Марина відсутня, займається рутинними справами, ремонтує техніку.
— Раніше захоплювався фотографією, інколи на замовлення. А колись писав і вірші. То було, як гімнастика для мозку: пробував зробити переклад класиків з української на російську чи навпаки, а потім і власні думки римувались. Але прийшло розуміння того, що вірші писати варто тільки тоді, коли тобі є що сказати цьому світу, або ж коли той світ хоче чути щось гарне. Нині покинув творчість, бо не розумію теперішніх людей, відтак нічого не пишеться, — відверто каже Володимир.
Коли ж приїжджає дружина, він любить подорожувати з нею, нехай навіть в межах району. Разом вони мріють, ставлять цілі. Але сьогодні про них ні пари з вуст.
— Ще хтось інший піде в тому ж напрямку і прийде першим… — сміються. — То наше потаємне, хай із нами лишається!
За кілька днів Марина знову відбуває на тренувальні збори.
— Цього разу посилено готуватимусь до параолімпійських ігор, що відбудуться наступного року в Токіо. Всі тренування проходитимуть на спортивній базі в Дніпропетровську. Режим роботи непростий — двадцять днів на зборах, а десять вдома. Наш тренер збірної В’ячеслав Миколайович Загреба (заслужений тренер України) не дає можливості розслабитись, а відтак його вимоги помножені на самовіддачу, сподіваюсь, дадуть переможний результат, — каже спортсменка.
Вона ж бо, як і її чоловік, дотримуються життєвого кредо — роби свою справу на совість. Тоді, кажуть, не буде соромно ні за себе самого, ні за родину, ні за країну…
Леся Мінібаєва,
с. Замшани,
Ратнівський район.
