Незалежна громадсько-політична газета

У 28 років Валентин став удівцем з трьома дітьми на руках

Тепер він їм і за батька, і за матір

сімяНелегка доля судилася Валентинові Прачеві із села Хотешів. П’ять років минуло відтоді, як його молода дружина Жанна у двадцятип’ятирічному віці відійшла у вічність (подружжя прожило спільно лише п’ять років). Дітки мало не щодня перегортають фотоальбом зі світлинами матусі. Їм ще важко збагнути, що ненька більше ніколи не повернеться до рідного дому. А наймолодша п’ятирічна Вікторія й зовсім не пам’ятатиме маму…

Спогади, що ятрять рану

— Все було, як у кошмарному сні, — ділиться спогадами Валентин. — Ніщо, як мовиться, тоді не віщувало біди. Адже третя вагітність дружини проходила без ускладнень, та й узагалі ми були родиною, котра мала чимало амбітних планів на майбутнє, виховували діток. Я працював на заробітках у столиці. Завдяки цьому нам швидко вдалося зібрати певну суму грошей, щоб збудувати омріяний дім. Уже через три роки після одруження відсвяткували новосілля. Усі внутрішні роботи у домі виконав своїми руками.
Через пів року після народження доньки Вікторії Жанна зненацька знепритомніла. Хоч до цього дня ніколи не скаржилася на недуги чи погане самопочуття. Діагностувавши онкологію у Київському інституті раку, лікарі порадили не оперувати, мовляв, вже надто пізно. І майже через місяць дружини не стало…
Може й грішу, сказавши це, та мені здається, що окремі «доброзичливці» навіть пораділи смерті моєї дружини.

Не всі були готовими допомогти

Після важкої втрати Валентинові довелось освоювати жахливу реальність по-новому. Глибока рана у серці ще довго не гоїлась. І, як відомо, саме в моменти печалі та розпачу пізнаються і близькі — друзів випробовує нещастя.
Допомогти подолати горе, що зненацька спіткало родину, за словами Валентина, близькі, на жаль, не надто квапились. «Відтак вилити смуток, відверто кажучи, й не було особливо кому, — з жалем каже чоловік. — Нелегко було вчитися виконувати ту рутинну роботу по догляду за дітьми, яку зазвичай робила їхня мама. Гірко на душі було від того, що жодна із бабусь крихітних діток, ані будь-хто з рідних тіток моїх сиріток не зважив за потрібне бодай частково перейняти обов’язки покійної дружини з догляду за дітьми.
У скрутну годину попри відсутність навичок і досвіду материнства прийшла на допомогу зовсім ще юна двоюрідна сестра Тамара. Дев’ятнадцятирічна дівчина одна з-поміж близьких родичів прийняла достойно той вимушений виклик.
Упродовж трьох років Тамара доглядала за дітьми, поки я був на заробітках.
Не надто поспішили на поміч близькі люди і тоді, коли дружина ще була жива і проходила лікування. Чого не скажеш про зовсім чужих людей. Я і сьогодні згадую теплим словом тодішню роботодавицю Віру зі столиці, яка підставила своє плече у трудний час. Чуйна жінка й нині опікується нашими справами та переймається долею зовсім чужої для неї родини.
Нині на допомогу часто приходять односельці-протестанти. Щороку напередодні релігійних свят вони щедро обдаровують дітлахів гостинцями. А дівчинка Руслана з нашого села самотужки шиє сукні і охоче дарує їх моїм дівчаткам».

Впоратися зі скорботою та розпочати життя з чистого аркуша

— Безумовно, складно було оговтатись та усвідомити ту ситуацію, в якій усі ми опинилися мимоволі, — каже чоловік. — Однак сенсом подальшого життя з усіма його звичними клопотами стали діти. Виникало питання: що ж робити, аби компенсувати втрату матері, її відданість, та, зрештою, як заповнити брак жіночої енергетики у домі? Адже особливо дівчаткам вона вкрай необхідна. З роками найстарша Христина почала швидко дорослішати. Її допомога хоча б на кухні так доречна і необхідна.
Діти підросли, двоє старших пішли до школи. Христина — у третій клас, Максимко навчається у другому. А ось п’ятирічна Вікторія лише готується до науки — уже наступного року піде у підготовчу групу. Оскільки діти навчаються у різних змінах, то спланувати спільне дозвілля чи мандрівки разом поки що не так просто. Більше того, для зручності пересування родині не завадив би автомобіль. Однак таку розкіш голова сімейства не може собі зараз дозволити. Бо, щоб придбати авто, треба податися на заробітки, проте крім Валентина нема кому догледіти його дітей.
Усі троє малих гарно малюють, а Максимко, крім того, ще мріє опанувати гру на гітарі. Утім знову ж таки треба мати машину, щоб возити його у музичну школу. Тож поки мистецькі плани діток реалізувати не вдається, їхній батько узявся наводити благоустрій на власному подвір’ї. За тиждень-другий посиленої роботи в обійсті Прачів зависочів паркан. Крім того у планах родини — облаштувати другий поверх будинку. Але то вже згодом, коли з’являться додаткові кошти, каже Валентин.

Людина створена для щастя, як птах для польоту

Влентин Прач — не лише вдівець, а й особистість зі своїми думками, почуттями, цінностями та уподобаннями, котрий заслуговує на любов та жіночу увагу. Однак відтоді, як не стало дружини, чоловік так і не знайшов ту єдину, котра б розділила його плани на життя, стала добрим партнером у стосунках. Хто зна, може повторне одруження — чи не єдиний спосіб подолати самотність та загоїти душевну рану, що дасть можливість повноцінно втішатися життям?
Леся МІНІБАЄВА, село Хотешів.
Фото автора.unnamed (1)

Please enter banners and links.

НОВИНИ, ПУБЛІКАЦІЇ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *