Незалежна громадсько-політична газета

Не загубили іскру любові

84688526_2623806487864390_7574789453495926784_n

Пів століття пліч-о-пліч у взаємоповазі та розумінні одне одного топчуть життєвий ряст Іван та Надія Балики. І хоча відтоді, як стали на рушничок щастя, уже минуло цілих 50 років, у їхніх очах, як і раніше, — щирість, на вустах — тепла усмішка, а в серцях — добро і любов.
Сьогодні діти та онуки підготували для них свято. Сімейна пара дякує Богу за подаровану можливість відзначити цю подію разом із найріднішими.

Життєву історію Івана Андрійовича та Надії Степанівни не вмістити у кілька рядків. Тут варто писати книгу. Бо ж навчити вона може і як долати будь-які негаразди, і як ставити цілі та їх досягати, як любити і шанувати одне одного, виховувати дітей та онуків… Але сьогодні лише про головне — у рутині життя, попри всі його випробування, вони зуміли зберегти іскру любові, що спалахнула багато років тому.
«Я повернувся з армії і поїхав до сестри у Гуту-Камінську в гості. Пішов на танці, де звернув увагу на Надію. Запросив її на танок. Познайомилися. Вона мені сподобалася…», — розповідає Іван Андрійович.
«А тоді якось мене направили на роботу у школу в село Кримне. Іван жив у Брониці. І ми знову зустрілися», — додає Надія Степанівна. Скромні залицяння вродливого парубка не залишили байдужим дівоче серце. Так зародилося кохання. Згодом молодята побралися. Спочатку розписалися, а за кілька днів і весілля відгуляли.
«Снігу було дуже багато. Кучугури понамітало, що й не пройти, — згадалося пані Надії. — А тепер он яка зима – квіти у садку цвітуть».
Подружжя пригадує, як спочатку жили у Брониці, потім переїхали у Камінь, далі — у Гуту-Боровенську, ще через деякий час — у Тоболи. Партія посилала Івана Андрійовича у різні місця на роботу, тож із сім’єю разом і переїжджали. Згодом у Рудці-Червинській побудували будинок, тут і осіли.
«Ми завжди намагалися не розлучатися. Навіть поступали в один ВУЗ, щоб разом вчитися. Але Андрійович не пройшов по конкурсу», — каже Надія Степанівна. — Тобто як би не намагалися завжди бути разом, життя все одно розпоряджалося по-своєму.
От і виходило, що спочатку вчилися порізну, а потім практично весь час забирала робота. Іван Андрійович — голова колгоспу, Надія Степанівна – вчитель у школі. Робота керівника, звичайно, потребувала більше часу, тому з дітьми була дружина. А подарував Господь Баликам п’ятеро дітей – три доньки та два сини. Сьогодні вони для них — гідна опора та підтримка. Дев’ятеро онуків – гордість і потіха.84167989_2623806597864379_8442657320151810048_n

«Батьки для нас – єдине ціле», — кажуть діти.

А Іван Андрійович зізнається: «В сім’ї чоловік — голова, а дружина – шия. Куди шия поверне, туди голова подивиться. Проте між ними обов’язково має бути взаєморозуміння. Без нього ніяк».
Він також наголошує, що іще одним важливим елементом у сімейних стосунках, і не тільки, повинна бути справедливість.
«Я до всіх і завжди намагаюся бути справедливим. Це головний принцип у моєму житті. Бо коли по справедливості, то і лад буде», — зазначає, дивлячись на все з висоти прожитих літ.
Іванові Андрійовичу вже 73. За плечима у нього 47-річний стаж сільгосппрацівника. Надії Степанівні — 68. Вона – Відмінник освіти з 33-річним стажем.
«Дідусь та бабуся – гідний приклад в усьому», — це знають та відчувають навіть наймолодші з онуків. Вони розуміють їхню строгість і гумор, вчаться в них мудрості і працелюбності. І цього в них не забереш. Попри солідний вік та вже ослаблене здоров’я Іван Андрійович та Надія Степанівна продовжують активно трудитися.
«Тримаю невелику господарку, аби не сказали, що ледар», — жартує Іван Андрійович. Він як пішов на пенсію, то зайнявся фермерством. Своє господарство назвав на честь любої дружини «Надія». Тепер гектарів вже не обробляє, але дасть фору ще будь-якому господарю, бо тримає з десяток свиней, кілька десятків птиці.
Так само не кожна господиня дорівняється і до Надії Степанівни. У неї і в хаті лад, і на городі порядок. Любить вона вишивати та в’язати, смачно зготувати.
Обоє черпають натхнення від природи. Іван Андрійович релаксує, коли рибалить на ставочку, а Надія Степанівна – збираючи у лісі гриби. Але найбільшу насолоду черпає від квітів. Це завжди знав чоловік, а тому, коли траплялася нагода, дарував їй польові дзвіночки, а також троянди які Надія Степанівна потім розсаджувала у своєму саду. Сад Баликів завжди квітне. Найкрасивіше тут, вважають, навесні.
«Коли весняне сонце прогріє промінням землю, тоді вона встеляється блакитним килимом – цвіт пролісків, під-сніжників, фіалок повністю вкриває її. Тут їх сотні різновидів», — розповідає Надія Степанівна. Вона привозила квіти звідусіль, де бувала, і садила вдома. Тепер милуються цією красою і діти, і онуки, і просто перехожі.
Наче непомітно промайнуло півстоліття, але за прожитими роками ювіляри не сумують. Приємне й радісне завжди пам’ятають. І це додає їм снаги.
Тетяна Приходько, село Рудка-Червинська. IMG-0757d7a6d04cc7056bc2c8c09272a024-V13

Please enter banners and links.

ювілеї
Tagged

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *