Незалежна громадсько-політична газета

«Навіть пішки, але дійду до Парижа»

4EACA128-7467-45D5-8448-E417E650C498Таку мету поставив перед собою Богдан Ліпич, про сміливу велоподорож якого ми уже неодноразово писали на сторінках газети. Тридцять діб під відкритим небом, більше двох тисяч кілометрів на двох колесах, п’ять країн, десятки міст, сотні нових друзів і тисячі «сторінок» подорожніх нотаток – коротко розповісти про цю мандрівку нереально. Наш краянин радо поділився своїм досвідом з журналістами «Полісся». 

— Богдане, у своєму блозі ти зазначав, що рідні з острахом поставилися до велоподорожі, всіляко намагалися відмовити тебе від поїздки. Чи викликали їхні аргументи хвилювання і як ти готувався до усіх ризиків?
— Звичайно, ризиків було багато, тому я завчасно прописав усі можливі проблеми, аби заздалегідь продумати варіанти їхнього вирішення. Зокрема, як діятиму, коли трапиться ДТП, мені стане зле, закінчаться гроші і провіант, отримаю травми або нападе дикий звір, загублю документи чи хтось вкраде мої речі, тощо. На щастя, більшість з обдуманого – вигадки і стереотипи. Навіть зміна погоди виявилася не страшною. Наприклад, мені доводилося їхати в дощ і подекуди це дуже подобалося. Або ж незнання мови: у наш час це не проблема, адже в кожному ґаджеті є перекладач. Водночас, найбільше переживав, аби не поламався велосипед. Тим більше, чув, що у людей розламувалися рами, а це все, кінець. І як не прикро, мені теж доводилося часто ремонтувати свій транспорт, але думок зупинитися не виникало. Повторював: «Навіть пішки, але дійду до Парижа». Кожну проблему в дорозі я сприймав, як виклик, який варто подолати і який зробить мене сильнішим. А коли мені вдавалося долати труднощі, від яких, здавалося б, нема виходу – я дякував Богу. Це й досі додає впевненості, що я зможу значно більше.
— У перших постах блогу ти писав, що мама дуже переживає за тебе. Як для неї минула твоя подорож? Чи змінилася її думка про такий спосіб подорожування?
— Мама випроводжала мене плачучи. Постійно стежила за моїми дописами в Інтернеті, адже я обіцяв, що буду вести блог, аби рідні і всі, хто мною цікавляться, знали де я, що зі мною. Якщо довго не писав, то навіть лягала спати з відкритим «Фейсбуком». Каже, що гордиться мною, але хоче, щоб беріг свої сили і не їздив у такі далекі мандрівки. Вона вважає, що такі подорожі забирають силу та енергію, я ж думаю зовсім навпаки. Тому буду їздити і, на жаль, не слухатиму маму.
— Хто надихнув тебе на поїздку?
— Насправді ніхто. Давно хотів подорожувати, не знав лише у який спосіб. Зрозумів, що велосипедом можна подорожувати дуже дешево і просто, тому для початку вирішив поїхати до Парижа. Париж – найвідвідуваніше і найяскравіше місто у Європі, Амстердам – столиця велосипедистів. Я ніяк не міг оминути їх. Усі інші локації – по дорозі, однак про жодну з них не шкодую.
— За який час ти планував доїхати до кінцевої точки? Це вдалося?
— Не зовсім. Я думав, що це буде швидше. Планував долати по 200 кілометрів за добу, однак з огляду на об’єктивні обставини мені вдавалося проїжджати не більше 140. Дивним чином, вечір наставав дуже швидко, а їхати в пізню пору було незручно, та й небезпечно.
— Яким був твій режим? Складно було підібрати місце для ночівлі?
— Ранок розпочинав, переважно, о 7-8 годині. Обов’язково робив розминку, перевіряв технічний стан велосипеда. Спати лягав о 22, інколи опівночі. Ночував у наметі, місце для якого інколи було складно підібрати: європейці цінують свої землі, тому використовують, фактично, кожен клаптик. Водночас, дехто радо дозволяв розміщувати намет у себе на подвір’ї, або ж навіть запрошував до дому.
— Чи дотримувався ти певного раціону? Куштував національні страви?
— Жодних порад стосовно їжі не дотримувався. Переконаний, це зайве. Їв те, що хотілося, чого потребувала душа. Найчастіше купував солодощі, адже цукор як ніщо інше швидко відновлює сили (енергію). В основному, прожив цей місяць на сухпайках, хоча дуже хотілося всього українського: м’яса, сала, борщу. Намагався їх чимось замінити, але це виявилося не так просто. Тепер впевнено можу сказати: немає нічого кращого, аніж українське сало. Національних страв уникав, бо це все – реклама. Наприклад, усі вихваляють голландський сир, а для мене він всюди однаковий. Мамин навіть смачніший.
— Велоподорож – це затратно?
— Не дуже. У дорогу вирушив з мінімальним бюджетом, десь 200-300 доларів. Щоправда, знайшлися охочі підтримати блог, деякі іноземці давали гроші при зустрічі. Зокрема, один француз дав мені 20 євро.
— Чому у твоєму блозі відсутні нотатки про Нідерланди і Бельгію?
— Я дописав свої нотатки до Дюсельдорфа (Німеччина), однак потім у мене зламався телефон. Це була майже катастрофа. Втрата його означала неможливість їхати за маршрутом, що прокладав навігатор, неможливість вести блог, та ін. Звичайно, я придбав новий гаджет, однак вести запис «навздогін» видалося нелогічним. Відтак, вирішив провести опитування серед підписників у «Фейсбуці»: якщо назбирається 100 плюсів – блог буде «жити» і читачі дізнаються ще багато цікавого, зокрема й про ці невеликі, але надзвичайно колоритні країни.
— У якій країні ти залишився б жити і чому?
— Найбільш комфортна і близька по духу для мене Польща. Але не впевнений, що зміг би жити тільки там. Важливо зрозуміти: якби Україні дати такі ж дороги, зарплати та ВВП на одну особу, як у Європі, то ми стали б кращими не тільки на цьому материкові, але й у світі. У нас надзвичайно потужний потенціал, а в плані доступу до товарів і послуг ми тримаємо першість. Вийшов на вулицю – купив все необхідне, тоді, коли у відвіданих мною країнах це не так легко зробити. Спробуйте придбати там сім-карту і відразу відчуєте різницю. Ми маємо усі шанси стати першими, однак для цього потрібно неабияк попрацювати.
— Якби додому їхав велосипедом, який маршрут обрав би і чи змінив би щось у подорожніх звичках?
— У звичках точно нічого не змінював би, але обов‘язково заїхав би у невелику країну Люксембург і її однойменну столицю. Також хотів би оглянути Швейцарію, Австрію, Чехію, Словаччину, а в Україні – заїхати в Карпати. Це було б якраз по дорозі.
— Самому зручно подорожувати чи все ж згодився б товариш в дорозі?
— Товариш згодився би, але тільки в тому випадку, коли це сильна духом людина. Мені не потрібні люди, які постійно хнюпають, адже в такому випадку вже краще їхати самому: я сам собі господар і не треба дослухатися до чиєїсь думки. Зазвичай, чужу думку ігнорую в таких подорожах.
— Не хочеш написати інструкцію для початківців?
— У планах – книга про веломандрівку на основі власного досвіду. Поки що обдумую її формат і назву. Це буде щось на кшталт художньо-практичного посібника.

Загалом, Богдан розповів про практичні та корисні речі, адже переповісти найяскравіші моменти з подорожі – нереально, хоча й дуже цікаво. Богдан зізнався, що йому складно вибирати, адже усі враження особливі та неповторні. Про це – в майбутньому, адже в черченського сміливця багато творчих задумів, які чекають свого часу.

Спілкувалася
Іванна ШЕМЕТЮК.

ПУБЛІКАЦІЇ
Tagged

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *