Нова тактика так званої “гібридної” війни вимагає особливого підходу до підготовки підрозділів, у тому числі резервного значення. Як вже повідомлялося, нещодавно поблизу урочища Озюрко відбувся дводенний військовий навчальний збір. Захід проводився за підтримки райдержадміністрації, відділу освіти. До участі в тактичних навчаннях Камінь-Каширським районним військовим комісаріатом залучено понад два десятка резервістів зі складу організаційного ядра загону оборони, учасників антитерористичної операції та військовозобов’язаних жителів району. Їм допомагали вдосконалити свої навички з тактики ведення бою інструктори зі спецпідрозділу “Буг” самооборони Волині.
Потрібно вдосконалювати навички
збір пройшли у досить динамічній атмосфері, учасники навчань жили в польових умовах — серед лісу в наметах. Цікаво, що свою базу вони розгорнули недалеко від того місця, де колись були схрони українських повстанців.
Заступник військового комісара, учасник АТО Роман Остапчук розповідає, що було завчасно проведено оповіщення та збір особового складу.
— Інструкторів ми залучили із добровольчих формувань. Вони всі воювали, непогано себе проявили під час бойових дій, добре засвоїли всі тонкощі цієї справи і тепер передають свій безцінний досвід іншим, — наголосив старший лейтенант Остапчук.
Упродовж вишколу проводилися заняття з тактичної підготовки. Окрім роботи із зброєю резервістів навчали поводженню із вибухівкою, а також військово-медичній справі.
— Нас навчали ставити, знаходити та знімати розтяжки, розміновувати міни, надавати першу допомогу, — розповідає спеціаліст райдержадміністрації Петро Кривдік, який також записався у резервісти.
— Метою цих навчань є вдосконалення рівня злагодженості підрозділу, нарощення досвіду у прийнятті рішень під час ведення вогню та підвищення професійної майстерності і моральної стійкості, — констатував Роман Остапчук.
Учасник АТО Валерій Зайцев із Сошичного, який нещодавно демобілізувався, зазначив, що такі тренування є дуже корисними. Щастя, Трьохізбенка, Кримське, Станиця Луганська, Артемівськ — це ті населені пункти, в яких він проходив службу на Сході.
— Я водив воєнний автобус, мав доставляти польову пошту. Хоча, якщо говорити відверто, то кореспонденції, як такої, практично не возив — листів зараз солдатам практично не пишуть, бо всі користуються мобільним зв’язком. Тому доставляв на передову одяг, продукти, а також ту допомогу, яку передавали солдатам волонтери, — пояснив атовець.
Він переконаний, що подібні тренування потрібні, аби упевнено діяти за потреби в реальних умовах бойових дій. На війні буває всяке.
— Мій автомобіль часто потрапляв під обстріли. Було й таке, що вибухом бампер відривало. Тому тренувань багато не буває, — підкреслив Валерій Зайцев.
Також ветеран антитерористичної операції, голова Боровненської сільської ради Михайло Оліферчук, якого було мобілізовано одним із перших, зазначив, що в умовах війни навіть на мирній землі завжди треба бути напоготові. Тому він також взяв участь у цих навчаннях і лишився задоволеним. Вразило те, наскільки невимушено та цікаво інструктори, більшість з яких із Ковельського району, проводили вишкіл.
Доки ще сидіти в окопах?
— ось так треба тримати автомат, його приклад треба намертво притиснути до себе, а корпус тулуба подати трішки вперед, — показує інструктор, який представився Олександром Харківським. — Ми не ставимо за ціль когось до чогось примушувати, ми даємо можливість опанувати знання, які допоможуть в умовах бойових дій вижити. Хочеш чогось навчитися, то бери і вчися — такий у нас принцип.
— Я чув, що ви починали всій бойовий шлях в добровольчому батальйоні “Айдар”? — запитую у нього, коли випала вільна хвилинка поспілкуватися.
— А ми і не закінчували. В добровольчому формуванні “Айдар” всі ми з 2014-го, — відказує із загадковою посмішкою.
— Олександре, розкажіть трохи про себе?
— Та нема чого розказувати, моя біографія, як у всіх.
— Можливо, з вами служив наш загиблий земляк Микола Королько?
— Колю… Так, я його пам’ятаю. Ми всі воювали у місті Щастя. Взагалі там було більшість волинян. Це був найбільший пік протистояння. Пам’ятаєте, як росіяни хотіли загнати свій перший гуманітарний конвой в Україну… Мало хто знає, але перед тим вони кружляли 11 днів. Їздили по колу, бо невеличка група відчайдухів з “Айдару” зайняла трасу Ізварине—Луганськ. Тому цей конвой не міг заїхати. Потім ми пробилися до Луганського аеропорту, підвезли захисникам боєкомплекти та вивезли поранених. Багато хлопців заслужили ордени та медалі за мужність.
Пам’ятаєте, що в той час були і такі, які кричали, що нас кинули! Та це все видумки! Коли тобі дали зброю, то бери і воюй. Чому айдарівці не здавалися? Бо вони були вмотивовані битися до кінця. У той час, як окремі підрозділи по 300 чоловік, піднявши руки вгору, покірно йшли в полон, наші добровольці лишилися в шістьох утримувати блокпост. І відбили три атаки ворога. Перша танкова бригада залишила на полі бою свого танка, а ми його зуміли витягти. Правда, у нас його назад відібрала СБУ. Знаєте, чому більшість хлопців, які воювали тоді, сьогодні не хочуть служити?
— Певно, розчарувалися, що немає змін…
— Ні, просто ми звикли наступати. Сьогодні Збройні Сили і Нацгвардію загнали в окопи. Солдати змушені сидіти і чекати, коли до них прилетить з боку ворога міна чи снаряд.
Один із наших добровольців, який звик до війни, не міг знайти роботу на мирній землі, підписав контракт. І ось з ним трапився неприємний випадок за п’ять днів до закінчення строку контракту. Сепаратисти поставили на автомобільну платформу міномет “Васильок”, систематично під’їжджали до українських позицій і обстрілювали їх. Наш товариш, який не перший день воює і не лінивий, вибрався на підвищення, вирахував координати маршруту ворога. Домовився із нашими мінометниками. Коли проросійські найманці вчергове приїхали обстрілювати, він дав залп. Трах-бах, кілька пострілів і ворожий автомобіль злетів у повітря, сепаратисти загинули. І як ви думаєте, хлопця нагородили, подякували за гарну службу? Не тут то було. На другий день приїхали військові чиновники із армійської прокуратури і почали його тягати за те, що він порушив наказ, відкрив вогонь у відповідь. Зрозуміти таку позицію командування дуже важко. У окремих чиновників з Міноборони, мабуть, своя логіка.
— Всі бачать, що мінські домовленості не виконуються. Вороги посилили обстріли українських позицій, використовують навіть заборонений калібр. Та й порівняно із 2014-м Збройні Сили України краще підготовлені та забезпечені. Як ви думаєте, чому українські війська не йдуть в наступ, не визволяють захоплені проросійськими найманцями населені пункти України?
— Немає мотивації. Зараз більшість з тих, хто йде на війну, йде заробляти гроші. Вони не хочуть воювати, лише хочуть відсидітися — щоб не прилетіла з тієї сторони міна, щоб спокійно повернутися додому. У 2014-му все було інакше. Добровольці були гарно вмотивовані, вони йшли реально битися за свою землю і суверенітет країни. І тоді було все зрозуміло, що або ми дійдемо до кордонів своєї держави, звільнимо свою землю, і на цьому все закінчиться. Або росіяни застосують авіацію і почнеться повномасштабна війна. Сьогодні сидіння в окопах не вносить ясності в ситуацію! За таких умов простому солдатові дуже важко зрозуміти кінцеву мету такої стратегії. А на війні, як і скрізь, повинна бути мотивація. Без неї важко перемогти.
Олесь Федорович,
