Марія Кузьмич не зраджувала традицій ткацтва з юності, а її верстат був і є основним атрибутом домашнього інтер’єру, а ще уособленням любові до рукоділля, світла пам’ять про батьків, незгасима енергія, яка допомагає жити й творити.
Невтомна трудівниця, берегиня скарбниць мудрості нашого народу, хранителька звичаїв та обрядів, так тепло відгукуються про свою розважливу, турботливу, завжди веселу й позитивну маму, бабусю та прабабусю її рідні. Нещодавно Марія Олексіївна відсвяткувала 83-річчя, втім на порозі зими, попри поважний вік, літня жінка тривожиться, як буде пережити такі довгі холодні вечори без роботи.
Бабусині руки не знають спочинку. Упродовж літа та допоки погода дозволяла працювати в городі чи по господарству жінка вдовольняла свою потребу досхочу насолодитися фізичною працею: найперша вдосвіта йшла зривати малину, полола грядки. Доки донька Ніна та онука Анастасія були на заробітках у Польщі пані Марія доглядала їхнє хазяйство та ще й бавила двох правнучок.
«Без роботи й день роком стає», — бідкається Марія Олексіївна. Та єдиною втіхою від нудьги і на всі випадки життя у неї залишається улюблене ремесло, якому майстриня залюбки присвячує увесь свій вільний час. Щойно юній Марії, яка була одинадцятою і передостанньою дитиною в сім’ї виповнилося п’ятнадцять, вона взялася опановувати ткацьку майстерність. Щоб уміти установити цю непросту схему заправки верстата, що складається із чисельних маніпуляцій вручну, треба мати математичний хист і посидючість. Адже підготувати, а потім вирахувати потрібну кількість переплетень у певному порядку, щоб у кінцевому результаті майбутній виріб вийшов бездоганним, завдання не під силу кожному.
— У давнину чи не усі дівчата в нашому селі знали технології ткацтва, адже увесь власноруч створений крам, був основою приданого, — розповідає досвідчена майстриня. — Коли моя мама стала гірше бачити, тоді я перейняла її хист до ткацтва й прядіння. Спочатку виготовляла лляне полотно, а потім фартухи, килими. Після війни не було де взяти матерії, тож створювали її самі. Закінчила сім класів сільської школи, та й годі. Бо треба було батькам допомагати, багато ткати. Ще років десять тому сама сіяла льон і обробляла його. Дуже захоплююсь цим ремеслом і дотепер, — акцентує Марія Олексіївна.
Замолоду довелося Марії Кузьмич важко долати пороги життєвих труднощів. У вісімнадцять літ вийшла заміж, народили із чоловіком четверо дітей. Обірване материнством дівоцтво переросло у нелегкий труд. Щоб прогодувати родину довелося важко працювати, зокрема й на сезонних роботах. Та не зважаючи на перипетії долі, життєрадісна та завжди усміхнена жінка вміла знаходити справи до душі. Невтомно й легко співала у місцевій хор-ланці, згодом стала солісткою нині народного аматорського фольклорного колективу «Приданки». До речі, колоритні спідниці із домотканого полотна для учасниць колективу, вона виготовила у власній авторській манері. Тоді чи натомлена, чи ні, проте із великою охотою, бігала на репетицію впродовж десятиліть. Найбільш до вподоби, згадує пані Марія, для неї залишаються обрядові пісні. От і зараз, працюючи за верстатом, володарка милозвучного голосу, заводить весільну чи обжинкову.
— За лічені дні, коли хідник буде готовий «зніму» його із верстата, покладу на стопку таких самих виробів у скрині і знову візьмуся за наступний, — ділиться найближчими планами рукодільниця. — Втім, на жаль, наша прадавня сімейна традиція, яку я пронесла через багато років, на мені й завершується. Адже, ані доньки, ані онуки не виявляли такого палкого бажання до ткацтва. Часом допоможуть мені підготувати основу чи наріжуть смужок з тканини, а на подальший процес у них бракує терпіння, тож на цьому їхні вміння вичерпуються, — підсумовує Марія Олексіївна.
Тим часом онука знаної у селі ткалі Анастасія Смітюх знімкує процес бабусиної роботи біля верстата на камеру. Жінка зізнається, що не осилила ті неперевершені вміння, що ними володіє їхня берегиня. Втім записує на відео покроково кожен бабусин рух, щоб передати своїм нащадкам тонкощі прадавнього ремесла.
— Приємно, що наша бабуся у свої літа працює і навіть читає без окулярів, — із ноткою гордості про улюбленицю сім’ї розповідає Настя. — Традиції виплекані віками, вміння свого народу треба вивчати і пам’ятати, для того аби узяти з минулого все найкраще. Ось, до прикладу, забудуть за кілька десятиліть про ткацьке ремесло, але в нашому сімейному архіві залишиться детальна інструкція від бабусі. А ще повні скрині тканих виробів, яким ми надаємо надзвичайну цінність і зберігаємо з усією повагою до майстрині, — додає онука.
Настя каже, що хоч мешкає у новій хаті із сучасним ремонтом, проте замість фабричних застеляє підлогу бабусиними тканими хідниками, які створюють поліський затишок і унікальність.
Леся МІНІБАЄВА.
с. Гута-Боровенська.
