Нашого героя легко впізнати у натовпі. Його видадуть глибокий погляд, виважена розмова і незвична для віку непосидючість. Бо в свої 90 років Кирило Ярошик із села Пнівне і дрова складе, і залюбки відпасе чергу, і пішки в поле за село навідається. Для здоров’я і душі. Бо звик працювати і завжди бути в русі. Нещодавно ще й на велосипеді гасав, як бравий парубок. Тепер вже рідні з турботою стримують його запал, але ж хіба зловиш вітер в полі?! Хоча б 5 кілометрів Кирило Іванович має пройти щоденно, інакше – засумує. Звик бути на боці людей дії і навіть у поважні літа не лишився осторонь важливих для країни подій, ставши учасником двох революцій.
– Здається, що 90 – це дуже солідно. А подумаєш – то вже й не так багато прожив. Щоб дождати довголіття, треба зберігати гарний настрій, любити роботу і завжди бути в русі. Не можна падати духом! Співай краще, аніж маєш плакати чи злобу носити, бо гнів забирає здоров’я. Воно ж не зайве! А якщо вже думатимеш чи вийде щось, чи ні – то справи не буде. Необхідно завжди домагатися найкращого результату, – відразу зауважує ювіляр. Дідусь зізнається, що живе із піснею в душі. А коли серце радіє, то й сили прибувають. Хоча в молодих роках старенького годі й шукати радощів.
Дитинство: Польща, німці і совєти
Пам’ять вертає Кирила Ярошика у 1938-й: директор побачив, як 7-річним бігав по подвір’ї, і сказав, що пора за парту. А в 1939-му році уже й пройшов останній урок в польській школі – війна. Невигадливу пісню, розучену тоді під скрипку, дідусь наспівує й досі. Наче вчора було: того ж вечора польські вчителі виїхали з села, за кілька днів пройшла кавалерія, велосипедисти. Затим і перші совіти не забарилися. Заявили, що визволителі. Солодко говорили про товаришування, рівність, волю і працю на власній землі. А потім встановили податки і забирали все до зернини. В ті роки трохи й школа працювала, а потім вже німецьку науку пізнавали: не раз малий Кирило з батьком на ділянці працював, бо вимагали, аби лісу від дороги за 200 метрів не було.
Коли прийшли другі совіти, про школу й мови не було: хлопчаки копали окопи, «родіну годували» своєю каторжною працею. Бо ж були «настоящі мужики», байдуже, що тільки з шкіри і кісток. О 4 ранку – уже бригадир в хаті, пора до роботи. І хоча на зборах пообіцяли по 2 кілограми зерна за трудодень, по факту заледве дали по 200 грамів. «Плохо работалі». Юний Кирило був прямолінійним, не міг змовчати за правду. Тож йому не раз погрожували, що як буде багато говорити, на шахту відправлять. Цього ж боявся найбільше. Так і тягнув ярмо, аж доки в армію не забрали. «Хто не вміє працювати – навчимо, хто не хоче – змусимо», – стало девізом часу.
«Скільки житиму, не забуду…»
В Івана та Марфи Ярошиків було 10 дітей. Кирило – другий, старший із синів. Тож коли у 1944 році батька забрали в армію, змушений був стати господарем і годувальником. Йому заледве виповнилося 12, але таки став до плуга. Щоправда ледь виглядав з-за нього і тільки з роками посилив самостійно потягнути і тим паче на віз покласти. Однак якось із матір’ю справилися. Наступні ж роки Кирило Іванович згадує із гіркою сльозою на очах і щоразу мимоволі в спогадах повертається туди. У 1946-му видався щедрий урожай, тільки селом снував голод: навіть, якщо господар віддав норму, зерно вишукували в кожному куточку обійстя. Ярошики тоді здали основну, ще й додаткову поставки, однак, собі на горе, лишили своє жито в коморі – з дому забрали все до зернини… Лишилися в живих тільки завдяки лободі й борщу з кропиви. Потім рятівною знахідкою для усіх селян і приїжджих прохачів став крохмаль, який знайшли в старих кагатах, де картоплю збирали для німців. На жаль, двоє менших діток не пережили тих голодних років…
Змінювався режим за режимом і було не до науки. Попри це у Кирила Івановича записано 7 класів вечірньої школи. Правда, тільки в 16 років зумів хоч трохи відчути себе учнем. Крім того, його дивовижну здатність до навчання не могли не помітити в армії і через місяць після прийняття присяги направили навчатися в медичну школу. У результаті став одним з кращих випускників. Пригадує, сиділи в навчальних класах по 10 годин щодня, мали в доступі усі можливі таблиці, схеми й макети. Тож старався щосили. По завершенню служби не спокусився на обіцяні блага, а повернувся додому.
Віддав постіль на пеленки
Фельдшера Кирила Ярошика добре знали в Камінь-Каширському районі, а що спочатку був нежонатим, то встиг попрацювати не в одному селі. Медичну практику розпочав у рідному Пнівне, тоді перевівся в дільничну лікарню у Великій Глуші: вів патронаж, опанував спеціалізацію рентгенолога. Через кілька років отримав направлення у Підбороччя, де й зустрів свою кохану Ганну Корніївну. Створивши сім’ю, захотів повернутися додому до стареньких батьків. Тільки керівництво не хотіло так легко відпускати молодого фельдшера, тож поставило умову: переведуть, коли побудує медпункт. Однак і з цим чоловік справився. І хоча розповідає про себе максимально скромно, з численних спогадів-історій стає зрозуміло: був відданий своїй роботі, завжди підходив до пацієнтів розсудливо і з гумором, аби зменшити напругу. Не раз давав батьківські настанови і віднаджував чоловіків від п’янки. Тож не дивно, що зажив слави доброзичливого, совісного і спокійного чоловіка. Так поміж робочими й домашніми клопотами непомітно й пролетіли 42 роки.
– Усякого бувало. Найперше пригадується мені випадок із Залаззя, де випало пропрацювати кілька місяців. Приїхав і в перший же вечір покликали на пологи. Зустрічав нове життя на печі. От тільки покласти немовля не було на що – сім’я жила дуже вбого: ні пеленки, ні куфайки, ні скатертини, нічого. Закутав дитину у свій халат. Повернувся на медпункт і, розрізавши свою простинь на пеленки, заніс породіллі, – ділиться колоритним спогадом Кирило Іванович. – Завжди отримував задоволення, коли зробив добро, – і в очах грає іскринка, адже за роки не мав конфліктів з пацієнтами.
Тішить дідуся й те, що менша донька Тетяна та її син Кирило знайшли себе в медицині. Натомість старша Людмила та її доньки пішли шляхом дружини – обрали педагогіку.
У молодості грав на скрипці, на пенсії – будував церкви
Та не тільки щирою працею і медициною було наповнене життя. Проявив наш герой себе у мистецтві й будівництві. Так, ще парубком захопився грою на скрипці. Навіть вмовив батька придбати інструмент і взяв кілька уроків в місцевого скрипаля. А коли змужнів як музикант, то й на весіллях працював. Під його скрипку витанцьовували в Тоболах, Гуті-Боровенській, Кримне… З часом опанував акордеон, розважав молодь на вечорницях. А потім розпочалися дорослі забавки: сім’я, господарство. З приємністю тепер згадує дідусь, як самотужки поставив власний дім (тільки перші два ряди цегли майстер клав), як ночами вперше різьбив вікна й двері, клав підлогу. Милує око і виплеканий сад довкола, а коли вдається вирватися у мандри – любо подивитися на храми, які зводив, здавалося б, кілька літ тому. Бо ж на пенсії не сидів на місці, а на сезонні роботи їздив – церкви будував з братами.
Багато пройдено за десятки літ. Якби зумів, каже мій співрозмовник, то написав би книжку. Про правду життя. І, підозрюю, про любов. Бо в серці Кирила Ярошика багато добра й теплоти, турботи про найрідніших. Він і не приховує: з дружиною дуже щасливі своїми дітьми, онуками й правнучком. На схилі літ найбільше гріє батьківське серце увага нащадків і радість, що поруч залишаються кохані люди і є до кого прихилитися, і кого зустрічати на порозі… на який ступило днями і 90-річчя діда Кирила.
Іванна ВЕЛИЧКО.
