Незалежна громадсько-політична газета

Боровся за мир і спокійне життя

image-0-02-05-9a75e2fba9737db942160903331910409a9.....Війни супроводжують людську цивілізацію на всьому шляху її існування. Повсякчас знаходяться ті, хто підіймає зброю на інших, жадаючи завоювати належні їм території, відібрати багатства, зробити рабами. Так було, є і буде, аж поки одного разу жителі землі нарешті не усвідомлять марність цієї жорстокості. Збагнуть, що здобуте кров’ю, може приносити радість лише божевільному, гори скарбів не забереш із собою в домовину, а розплата за чужі сльози буде страшнішою за смерть. Як хочеться, аби це прозріння прийшло чимшвидше. Щоб назавжди стихли гармати й рушниці, народи перестали вбивати собі подібних. Бо нічого доброго в тому немає.

На жаль, сумні реалії сьогодення показують, що до цього щасливого моменту людям слід пройти ще довгий, тернистий шлях. Знову й знову горе війни навідується в їхні оселі. Хоча, здавалося б, мали уже схаменутися, особливо після отриманих гірких уроків безжалісного та цинічного протистояння, котре прокотилося планетою понад сім десятиліть тому – Другої світової війни. Лиха, яке позбавило життя десятки мільйонів людей: солдатів, мирного населення, залишило шрами на душах його очевидців і навіть тепер нагадує про себе “дарунками”, котрі щораз продовжує “випльовувати” зі своїх надр земля. Частина нащадків забула слова фронтовиків-ветеранів: “Хай буде повік мир у цілому світі!”, якими ті вітали довгоочікуваний день закінчення всесвітнього жаху. З піною на губах кричать нині вони в безумстві: “Можемо повторити!”. Вирушають на сучасні фронти вбивати сусідів, наслідуючи, як вважають, дідівські “подвиги”. Але не такий Подвиг робили ветерани. Наші предки боролися за мир, пліч-о-пліч кували перемогу над злом, проливали кров і гинули, бо не хотіли повторення тієї біди для нових поколінь.
У рядах справжніх героїв Другої світової війни, тих безстрашних людей, котрі здобули мир, був також і мій дідусь Іван Макарович Павлючик. Називаю його героєм не через почуття кровного зв’язку. Таке високе звання Іван Макарович здобув хоробрістю, проявленою на фронтах. Двадцятирічним він одягнув солдатську шинель. Після короткого вишколу одразу потрапив у саме пекло бойовища. Разом із іншими бійцями 391 гаубичного полку 177 гаубичної бригади 24-ї артилерійської дивізії під командуванням полковника Георгія Михайловича Джинчарадзе здолав тисячі кілометрів землями України, Литви, Польщі, Чехії, визволяючи країни Європи від загарбників. На фронті виконував обов’язки телефоніста (зв’язківця). Важко уявити, що довелося пережити йому у пеклі війни. Художні фільми нездатні передати жахи становища, у якому перебували такі ж, як мій дідусь, солдати. Тільки дають картинку маленької правди, де показано подвиг, але мало говориться про почуття. Мені невідомо, які думки збурювали тоді його голову. Коли посеред запеклого бою він, молодий двадцятирічний телефоніст, отримував наказ відновити зв’язок і мав оперативно знайти обрив чи прокласти нову лінію. Коли із котушкою кабелю по-пластунськи пробирався крізь позиції, ризикуючи загинути від ворожої кулі, снаряду, що тисячами пролітали тут, несучи смерть. У свої сім-вісім років я мало замислювався над тим, аби запитати про це в нього. Згодом дідуся не стало. А разом із його відходом у вічність, здавалося, назавжди зникла в небуття історія життя та подвигу сміливого військовослужбовця, єфрейтора,(а згодом сержанта) насамперед рідної людини. Невеликим матеріальним спомином про далекі часи залишилася одна річ – медаль “За відвагу”, точніше колодка, до якої та кріпилася, бо сама нагорода десь загубилася. Ніхто з близьких достеменно не знав, за яких обставин дідусь її здобув. Він мало розповідав про війну. І от через десятиліття дізнатися правду допоміг випадок долі. Віднайдений на просторах Інтернету архівний документ розкрив таємницю події давно минулих літ. На пожовтілому від віку аркуші паперу ймовірніше за все командир полку занотував наказ про нагородження старшого телефоніста взводу управління полку єфрейтора Івана Макаровича Павлючика медаллю “За відвагу”. У поясненні вказувалося: “За те, що 1 квітня 1945 року в боях за село Роґовец (знаходиться на території Польщі. – Авт.) під шквальним вогнем противника п’ять разів відновлював зв’язок командира полку зі штабом, чим забезпечив безперебійний зв’язок і управління вогнем полку”.
Потому на тих же просторах всесвітньої павутини дізнався деталі страшної операції, скільки випробувань витримали бійці артилерійського полку на шляху до перемоги. Для Івана Павлючика переможна хода завершилася у столиці Чехії — Празі. За визволення цього міста сміливий солдат також отримав нагороду. А їх було чимало. На малу батьківщину, в село Верхи, повертався він із надією на мирне життя, вірою, що майбутні нащадки більше ніколи не побачать подібного горя.

Минали роки… Дідусь знайшов кохану половинку, мою бабусю Федору Андріївну. Згодом Господь подарував їм трьох діток: Федора, Надію і Людмилу. Все життя Іван Макарович тяжко працював, не давав рукам спокою. Сорок років присвятив лісівничій професії: садив ліс, доглядав за ним, заготовляв гриби, ягоди. Та й господарка забирала вдосталь часу і сил. Без неї в селі, звісно, ніяк. Трудився щиро і багато, а ще більше любив свою родину. Досі перед очима стоїть його привітна посмішка, як з добротою вчив кермувати мене, мале хлоп’я, запряженим у підводу конем, наші спільні подорожі лісовим царством. Разом із побратимами-фронтовиками різних національностей Іван Павлючик старався творити мир. Шкода, що частина їх невдячних внучат про це сьогодні забула, знову розбурхуючи війни.
Олександр ПРИЙМАК.

  Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонений!

Please enter banners and links.

ПУБЛІКАЦІЇ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *