Лілія виїхала до Сполучених Штатів Америки у 2001 році. Тоді її батьки отримали дозвіл на постійне проживання, тож дорослі і діти всією сім’єю подалися за океан шукати кращого життя. На Камінь-Каширщині, зокрема, в Карпилівці, зосталися їхні дідусь та бабуся, тітки і дядьки, загалом родина.
Сім’я оселилася в штаті Вашингтон. 13-річна Ліля змушена була адаптуватися до змін, якими, чесно кажучи, не захоплювалася. По-перше, їй доводилося закінчувати школу, навчання у якій відрізнялося від звичного в українській. По-друге, потоваришувати з кимось було непросто через мовний бар’єр та відмінності менталітету. І, по-третє, потрібно було здобувати якийсь фах, щоб не бути в американському суспільстві слов’яномовним заробітчанином. Із усіма цими випробовуваннями наша землячка справилася і тепер, прибувши на весілля близької родички, поділилася з нами своїми інсайтами (відкриттями, проникненням, розумінням), розвінчала певні міфи, розповіла про спільності і розбіжності культур та чи дійсно життя в Америці пропонує більше можливостей.
Приживатися у США непросто через незнання мови
«Я казала татові і мамі: чого ми сюди приїхали?, у мене немає друзів, я не знаю мови, давайте повернемося на Україну. Але то тривало якийсь рік-другий. За цей час ми вивчили мову і почали пристосовуватися до американського життя», — розповідає Ліля.
Її брати і сестри навчалися в школі, тато змушений був знайти роботу, мама сиділа з малими дітьми. Усі намагалися вивчити англійську. Було непросто. Сім’я відвідувала релігійні зібрання, спілкувалася із такими ж українцями-емігрантами. І хіба саме це на початку додавало натхнення долати труднощі. Поступово вливалися в американське суспільство. Воно, за словами дівчини, виявилося дуже привітним. Люди там прості. У них прийнято завжди посміхатися один одному, робити компліменти, а всі неприємності «залишати вдома», щоб не псувати настрою іншим. На противагу вона наводить приклади грубіянства, яке неважко помітити в Україні на кожному кроці — в магазині, на вокзалі, медзакладі…
Так минав рік за роком. Сьогодні, проживши майже 20 років у США, Лілія навіть не уявляє, яким могло бути її життя в Україні. Вона добре знає англійську мову, працює у фармацевтичній компанії, подорожує. Приїжджає і на батьківщину, щоб провідати рідних. Тому має можливість порівнювати життя людей у різних країнах.
Для американців головне — все робити вчасно і не заважати іншим
«Американці дуже відрізняються від українців у побуті, смаках, вподобаннях», — зазначає Лілія.
Мікс культур та релігій у штатах, очевидно, у цьому відграє свою роль. Однак, якщо говорити про те, як відбувається те співіснування різних народів, то, на думку нашої співрозмовниці, головне — всі намагаються все робити вчасно, не порушувати закону і не заважати іншим. Свій день американці розпочинають із ранкової пробіжки чи ж відвідин спортзалу. Це приблизно 5-7 година ранку. На роботу ідуть на 8-9 годину. Свій вільний час вони проводять за телевізором чи комп’ютером. Власне, напевне, саме тому нашим українцям, які звикли вільний час проводити у спілкуванні з друзями та родинами, з ними не завжди виходить зблизитися.
«Серед мешканців нашої вулиці — половина слов’ян, решта — американці. З останніми ми рідко можемо десь перетнутися, оскільки ті більшість часу грають в комп’ютерні ігри. Ми ж в неділю (тато, мама, 5 братів і 3 сестри) ідемо на зібрання, після якого збираємося сім’ями вдома у наших батьків (я ще проживаю з ними) та разом обідаємо”.
Українці в США і картоплю садять, і капусту квасять
До речі, про смакові уподобання жителів штатів. Серед них, як виявляється, нечасто зустрінеш якихось гурманів.
«Більшість американців зазвичай надає перевагу гамбургерам, піцам, чіпсам, солодкій воді. Хоча поряд із місцями, що продають фастфуди, є багато солідних закладів, де смачно готують страви європейської кухні чи ж екзотичної східної (корейської, китайської, в’єтнамської, тайської)», — ділиться спостереженнями Лілія.
Вона помітила, що американці дуже часто харчуються не вдома. Так би мовити, не витрачають часу на приготування їжі самостійно.
«Більшість американців або купують напівфабрикати, або ж обідають у ресторанах. Натомість українці навіть у США, незважаючи на шалений ритм життя, намагаються самостійно собі готувати. Ось ми, наприклад, там живемо вже 18 років, а мама, як раніше в Україні, так тепер і тут квасить капусту. До речі, маємо маленький огородик, на якому вирощуємо помідори, огірки, петрушку, цибулю. А цього року тато захотів посадити картоплю» — розповідає Лілія.
Зрештою ось таке міні господарювання дозволяє сім’ї заощаджувати.
«На роботу обід беру з дому. А якби обідала десь в ресторані, то в тиждень витрачала б на це до 75 доларів. Цю суму можна врази збільшити, якщо говорити ще й про сніданки та вечері. А так вдома обід можна зготувати дешевше і для всієї сім’ї», — каже Лілія.
Які якості українців до вподоби американцям, а які дивують
В американців зовсім інші пріоритети у житті, аніж в українців. І це випливає не лише з того, де і як вони харчуються, а й і з того, яку освіту здобувають та де працевлаштовуються.
«Останнім часом помітно, що американці не дуже хочуть здобувати вищу освіту, наприклад, медичну. У них нема бажання вчитися на лікаря чи медсестру. Тож працюють в медичних закладах зазвичай іноземці. Можливо, це тому, що освіта у штатах платна і це собі можуть дозволити хіба багаті. Але там, якщо сім’я не має можливості забезпечити оплату навчання, їй допомагає держава. Наприклад, я таким чином вивчилася на фармацевта. Наша сім’я вважалася малозабезпеченою (9 дітей, мама доглядала за ними, лише тато працював). Тож тепер працюю в аптеці», — розповідає наша співрозмовниця.
Але взагалі, розповідає Ліля, українцям неважко знайти роботу у США. Українців там охоче приймають на роботу, бо вони трудолюбиві, на них можна покластися. А тому навіть буває без знання мови їх працевлаштовують на такі роботи, де не обов’язково говорити, або ж там, де вже працюють люди, що можуть допомогти з перекладом.
«А ще американці не розуміють, як українці можуть жити великими сім’ями. Тобто батьки з дорослими дітьми. Наприклад, як от я. У них заведено, що у 18 років діти повинні жити окремо від батьків. Якщо нема свого житла, то можна знімати квартиру чи будинок. Одним словом, у них інші сімейні цінності. Зрештою, я рідко коли чую від знайомих американців щось про їхніх дітей. Зазвичай розповідають про котиків і собачок. Окрім того, вони багато часу витрачають на кіно, розваги і дивуються, як у мене виходить заощаджувати стільки, щоб ще й на подорожі вистачало», — каже Лілія.
А подорожує вона тепер не лише на Карибські острови, Гаваї, а й до України, до рідного поліського села Карпилівка. Це, правда, трапляється не надто часто. Бо хай як там українці вміють копієчку до копієчки складати, а дорога таки дороговартісна.
«Влітку авіаквиток до України коштує десь 1400 доларів в обидва боки, а восени лише 900 доларів. Цим і можна скористатися. В Африку також вартість перельоту різниться залежно від пори року. Брат літав на початку серпня — квиток коштував 2700 доларів, а я платила 1600 весною», — наводить приклад.
До речі, про подорожі. Лілія двічі їздила у країни третього світу з місіями. В Африку була поїздка з релігійним спрямуванням. А у Індію – медична місія. Те, що побачила там наша землячка, змусило її по-іншому поглянути на життя.
«Після цих поїздок я зрозуміла, що всі проблеми, з якими ми стикаємося у житті, — це насправді дріб’язок порівняно з тим, як живуть люди у деяких країнах нашої планети», — зробила висновок Лілія.
Як без води та їжі завдяки жіночій праці виживають африканці
З релігійною місією Лілія побувала у африканській країні Мозамбік. Це одна з найбідніших держав світу. Тут часто трапляються збройні конфлікти і присутня політична напруга. А тому рівень життя там дуже низький.
«У селах, де ми бували, живуть у будиночках, зроблених чи то з глини, чи з ґрунтової суміші (рідко коли трапляються із цегли). Ці хатинки невеличкі. Десь 3 на 4 метри і висотою на зріст людини. Окрім того вони не довговічні — через 2-3 роки розвалюються. Живе в таких оселях зазвичай до 5 людей. Сплять на землі або ж на матрацах із бамбуку. Їсти готують на вогнищі під відкритим небом. Їдять переважно раз в день. І це дуже добре якщо поїдять. Споживають переважно кукурудзяну кашу із зерен, подрібнених палкою у ступці. Варять її без солі та будь-яких спецій. Діткам накладають у тарілочки і ті, сидячи просто на землі, її миттю з’їдають. Або ж беруть харч просто руками із загального казана», — ділиться враженнями Лілія.
Вона пояснює, що місцеве населення окрім кукурудзи практично більше нічого і не вирощує. У них не дуже щось росте, хіба ще огірки чи кабачки. А кукурудзяний врожай збирають двічі на рік. Хто багатший — може собі дозволити тримати кури, свині, кози, які вільно бродять вулицями. Найгірше — це те, що далеко не в кожному поселенні є вода.
«Іноді по воду їм доводиться іти 15-20 кілометрів. Тому у таких селах є викопані ями, куди наливають воду і вона там стоїть. З неї п’ють, беруть воду для приготування їжі. На це насправді боляче дивитися. І, до речі, носять цю воду жінки у 20-літрових посудинах на голові. Жінки там виконують всю роботу. Обробляють поле, сіють та збирають кукурудзу, діти теж під їхнім наглядом. А чоловіки лише сидять та керують. Через це жінки там живуть недовго – років 40-45», — розповідає Ліля про побачене.
Зауважила наша землячка і те, що лікарів у цій країні сільське населення у своєму житті практично не бачить. У них навіть вдома народжують. Існує таке правило: коли дівчина виходить заміж, то першу дитину вона повинна народити вдома, щоб мама з нею була, і там вона живе протягом року. А народжують дівчата У Мозамбіку дуже рано – у 13-14 років. Шлюби офіційно не укладаються. Та й будь-які документи, що посвідчують особу, мають далеко не всі.
Окрім того і в школах навчаються не всі. По-перше, всюди закладів нема, а, по-друге, діти разом із мамами зайняті обробітком кукурудзяних полів. А якщо хтось і навчається, то лише 2 роки.
Лілія та інші члени місії зустрічалися із жителями Мозамбік, проповідували Боже слово. Допомагали і матеріально: в одному із сіл посприяли пробиванню колонки, купували для селян сіль, олію, крупи, одяг.
«Попри те, що люди у цій країні не мають тих зручностей у житті, що ми, там всі дуже життєрадісні. Вони були здивовані і водночас задоволені від того, що до них приїхала американська місія. Вони вважають себе всіма забутими та не вірять, що їх вважають людьми. Дехто із них вперше бачив білих людей. Торкалися наших рук та навіть повірити не могли, що білошкірі насправді існують», — пригадує наша співрозмовниця.
У сільських глибинках Індії діти через голод їдять землю
Лілія також побувала і в глухих селах Індії, де раніше не бачили білих людей. Індійський побут дещо відрізняється від африканського, але так само бідність вражає. Попри те, що селяни вирощують більше різноманіття овочів, з харчуванням тут проблеми.
«Індійці теж живуть у маленьких помешканнях, сплять на сирій землі. Так само у них працюють переважно жінки. На голові носять великі в’язки сіна, обгорнуті покривалом. На полях окрім кукурудзи вирощують картоплю, помідори. Але їжі вдосталь там не мають. Якось ми проїжджали через одне село і бачили, як дітки років двох-трьох просто їли землю. В індійських містах більше цивілізації. Однак…», — співчуває наша землячка.
В Індії Ліля побувала з медичною місією, а тому спостерігала, скільки населення там потерпає від різних хвороб через антисанітарію та недоїдання.
«Індійці на відміну від африканців частіше звертаються до медиків. Втім лікарні тут часом не мають найнеобхіднішого. У родильному залі там, наприклад, лише металевий стіл. І більше нічого. Тоді коли американські лікарні мають все на будь-який випадок», — підкреслює Лілія.
Члени медичної місії привезли із собою скільки могли ліків, вітамінів. У госпіталях для місцевого індійського населення проводили медичні огляди окуліст, стоматолог, сімейний лікар, при потребі надавали допомогу. Малих дітей вчили елементарному дотриманню гігієни, починаючи із миття рук.
…Ось так, розповідаючи про Мозамбік та Індію — країни «третього світу», Лілія порівняла з ними і Україну, яку теж відносять до числа таких.
«Насправді, мені здається, що між Африкою, Індією та Україною така ж різниця, як між Україною та США. Всім серцем хочеться вірити, що моя Батьківщина колись таки увійде до числа розвинених країн», — зауважила наша землячка.
Але найбільше їй болить те, що ми не цінуємо того, що нам Бог посилає. А у такому контрасті, який мала змогу побачити наша землячка, а тепер і нам розповісти, — наше багатство і потенціал дуже помітні.
Тетяна ПРИХОДЬКО.
