«Я всім кажу, що треба бути на позитиві. Не дозволяти собі здаватися, боротися як тільки можливо. Триматися за найменшу соломинку», – зауважує Ніна Сахарчук із Погулянки, яка свого часу змогла подолати третю стадію раку. Цей бій за здоров’я і життя тривав більше 10 років, але, на щастя, виявився для нашої героїні переможним – хвороба піддалася лікуванню. А зберегти ентузіазм допомогли рідні та квіти. І через роки ця любов, зароджена у “темні” часи, не вщухає.
«І сестри, і доньки у квітах купаються»
Ніна Михайлівна розповідає, що городу біля дому мають небагато, але все ж не пошкодували клаптика для краси і екзотики: на вулиці і перед хатою клумби, а на грядках нещодавно висадили ківі, лохину, хурму. Квітковий асортимент щороку примножують. Усього потрошки, скромно зауважує моя співрозмовниця, от тільки, жалкує, в порівнянні з минулими роками квітник не такий пишний цього літа: сувора зима не пощадила деяких кущів… Однак у Сахарчуків і далі квітує з весни до пізньої осені. Коли ще нічого немає живого довкола, на їхній клумбі вже ніде ногою ступити – все фіолетовіє, біліє, жовтіє від первоцвітів. Відкривається квітковий фестиваль декоративними пролісками, мускариками і крокусами. А потім на чергування заступають тюльпани, більше 10 видів ірисів, півонії, лілії, гладіолуси. Улюблениці, звичайно ж, троянди. Деякі з них сягають метрів зо 5 вгору. Квітнуть до морозів, як і хризантеми. Крім того тут багато гібіскусів, рододендронів, клематисів, гортензій, вейгел, спірей. Немало сіє господиня й сухоцвітів, майорів, ромашок…
– Квітами серйозно зайнялася вже коли захворіла. Нікуди не ходила і до поля вже справи не мала – сиділа при хаті. Тоді діти нараяли займатися клумбами: привезуть щось нове і розповідають, скільки до якої квітки треба заглянути, що робити. Ті клопоти розраджували, красою відволікали від тяжких думок. Була турбота якась і потреба в тих квітках. Весь час хотілося щось посіяти, посадити нове, належно доглянути, помилуватися. Не було сил – все одно йшла до клумб. Як і тепер. У мене і сестри, і доньки у квітах купаються, – розповідає Ніна Михайлівна. Вона ж бо радо ділиться тією красою з односельчанами. Он і гібіскуси не так давно роздавала усім, хто дорогою йшов. Любить їх за тривалий рясний цвіт і велич…
За життя потрібно боротися до останнього
Ніна Сахарчук дізналася про онкологію у 37 років. Діти ще малі були і так хотілося жити. Каже, то був чорний день не тільки для неї, але й в цілому по країні. Перебудова, безгрошів’я. І хімії не можна було купити – діставали де могли, із-за кордону привозили. Пригадує, онколог тоді підкреслював, що зі 100 осіб тільки одна людина може витерпіти стільки курсів хімії і в одиниць є стільки коштів на лікування, як у неї. Але була щаслива, бо мала трьох братів і трьох сестер, турботливих батьків. Хто яку копійку надбав – віддавав на лікування. Так і виступили проти біди усією дружною родиною.
– Лікар наказував не опускати рук, бути у гурті й не думати про хворобу, а боротися, прагнути вижити. Шукати мету. Хоча, було, чекала й найгіршого. Якось у лікарні лежала 2 місяці і весь час на посту в списку тяжкохворих значилася. Все напитувала, коли ж моє ім’я звідти приймуть. І дав Бог… – лунає з вуст моєї співрозмовниці поміж балачками про квіти і життя. – Привезли мене додому безсилу, з ліжка встати не можу. А гляну, як менша донька старається по господарству, і серце кров’ю обливається: невже ж не буду жити, невже лишу отак своїх дітей. Я за життя боролася!
Очищувала організм голодуванням і холодною водою
Як би складно не було, у тій тяжбі з раком Ніна Михайлівна не втрачала здорового глузду і постійно консультувалася з медиками, дотримувалася усіх рекомендацій. Тому своїм видужанням найперше завдячує їм та підтримці рідних. Але коли пройшла увесь курс лікування і почула, що уже зробили все можливе, далі треба надіятися на вищі сили, все ж використала кілька порад з народу. Зокрема, двічі пройшла курс популярного тоді цілителя Юрія Омельченка, який лікував голодом і холодною водою. Їздила до столиці дві зими: щоранку тричі занурювалася в ополонку, пила настояну на травах, воду і нічого не їла. Так, 21 день голодувала і ще 21 – виходила з голоду. Сильно схудла, але почувала себе краще й відновила організм після хіміотерапій. Звідкись і сили з’являлися. Щоправда, розповідає, повертатися до звичного ритму доводилося поступово: першого дня можна було попити чаю з шипшини, другого – додати трішки меду, а на третій – з’їсти столову ложку перетертої свіжої капусти, потім печене яблуко. Тепер окремі фахівці схильні вважати, що метод Омельченка таки був виправданим, бо крижане занурення певним чином діє як голкотерапія, а настій трав насичує організм необхідним мінімумом мінеральних речовин. От тільки ніхто не знає точної рецептури напою, яка відійшла разом зі смертю автора методу.
Куштувала виснажена протираковими препаратами жінка і домашні ліки з меду та алое, рецепт яких їй привезли від славнозвісної Ванги, однак особливого ефекту не відчула. Натомість вподобала настій з чистотілу, пробувала і ліки з часнику. Однак усі ці методи з народу були для нашої героїні швидше додатковим шансом на перемогу, профілактикою. Бо ж таки найбільше у нелегкій боротьбі ввірилася лікарям. Допомогли віра, надія й любов. І, звичайно ж, кохані квіти. Для душі.
Іванна ВЕЛИЧКО, село Погулянка.
