Революція Гідності — у спогадах її учасника із Каменя-Каширського Дениса Киричука
Революція Гідності, яка розпочалася в листопаді 2013-го й закінчилась вкінці лютого 2014 року, залишила глибокий, визначальний і незабутній слід в історії. Її ідеали, надії й рішення разюче змінили нашу ментальність, розпочали і продовжують формувати нашу нову політичну ідентичність… Мирні люди вийшли на майдан Незалежності в касках та зі щитами ще у перші дні зими – це десятки сотень самооборони, остання ж з них – Небесна, з’явилась після найзапекліших боїв у столиці. Тоді за три дні було вбито майже сто осіб. Всіх імен патріотів, які потрапили в ряди Небесної Сотні, достеменно досі не відомо: сюди увійшли усі ті, хто виступив проти режиму в різних куточках України й поплатився за це життям – зник безвісти чи був замордованим. А починалося все з мирної ходи 18 лютого, коли прості беззбройні українці, які явно не готувалися до протистояння із професійними стрілками, у супроводі самооборони вирушили до Верховної Ради, бо у той день опозиція сподівалася проголосувати за повернення до Конституції 2004 року. Парламент захищали щільні ряди силовиків та проплачених антимайданівців…
Чимало жителів Камінь-Каширщини підтримували Майдан волонтерською допомогою й морально, багато хто стояв на барикадах та навіть був свідком й учасником найкривавіших подій. Вони вже ніколи не забудуть суміші пережитих там почуттів: розпачу і болю, спостерігаючи за церемонією відспівування полеглих революціонерів, радості й надії, зустрічаючи автобуси активістів із заходу України, які прибували на допомогу погромленому Майдану, гордості й єдності, коли бачила, як майстерно, наче консервацію, старші жінки крутили «Коктейлі Молотова» на озброєння чоловікам.
«Кривавий вівторок», 18 лютого, став початком кінця протистоянь на майдані Незалежності в Києві. Під час штурму беркутівці підпалили будинок профспілок, де був штаб протестувальників, а на верхніх поверхах лежали хворі й поранені люди. За різними підрахунками, заживо згоріло 47 осіб. У вогні пліч-о-пліч із мітингувальниками до останнього стояли священники, у серцях яких, крім Бога, була ще й щира любов до свого народу та країни. Серед тих, хто виносив людей із палаючого приміщення та був учасником вирішальних битв, — камінь-каширець Денис Киричук.
Денис Киричук родом із козацького Берестечка. Уже 20 літ, одружившись із поліщучкою, проживає у Камені-Каширському. Юнаком ніс службу в лавах радянської армії по всій Середній Азії, де велися активні бойові дії. Там серед товаришів були казахи, білоруси, вірмени, туркмени, китайці. Всіх їх він навчив розмовляти українською мовою.
Тож коли розпочалась Революція Гідності, не міг стояти осторонь. Разом із Богданом Калюхом та Анатолієм Шуміком із райцентру пробули на Майдані від початку і до кінця трьома заходами.
«Ми захотіли змінити країну, – каже Денис Васильович. – Як тільки якесь загострення – ми вже одразу були на Майдані. У нас був свій осередок – Волинська сотня. Жили на самій площі, в епіцентрі подій. Вже тоді я усвідомлював, що все може закінчитись війною. Надто прослідковувався вплив кремлівської руки».
Найтрагічнішого 20 лютого на Майдані в Києві загинуло найбільше мітингувальників, аж 49, за весь час Революції Гідності – 98 майданівців, відвагою, силою духу і стійкістю яких захоплюватиметься світова спільнота та не одне прийдешнє покоління. Близько 800 осіб були поранені, десятки зникли безвісти, про їхню долю досі нічого невідомо. Героями Небесної Сотні стали люди, різні за віком, статтю, освітою, з різних регіонів України та з-за кордону. Серед них були успішні підприємці й пенсіонери. Найстаршому – Іванові Наконечному – виповнилося 82 роки, а наймолодшому – Назарієві Войтовичу – лише 17.
У цей день силовики раптово покинули свої позиції на Майдані. Група революціонерів рушила до Адміністрації Президента, де потрапила під прицільний вогонь снайперів. За планом, очевидно, намагалися відтягнути на себе натовп, здійснити відстріл найсміливіших і потужною більшістю «накрити» утікаючих. Однак останній етап реалізувати не вдалося, чоловіки не побігли назад, стояли до кінця. Люди не йшли в атаку, люди йшли вже виносити своїх поранених.
«Знаковим був момент, коли приїхали хлопці з Галичини. Якби не вони, вже б нас усіх не було в живих. Ми розуміли, що на нас кинуть всі боєздатні сили, щоб добити. А нас вже лишилось після побоїща небагато. Ми всі були втомлені, невиспані, мали поранення, адже на нас кидали шумові гранати та стріляли. Досі зберігаю кулю, правда гумову, яка заледве в чоло не потрапила: спочатку не зрозумів, що сталося, раптово шапку знесло, – пригадує Денис Киричук. – А хто переважно стояв проти нас на барикадах? Ще юні ВВшники, яких зігнали виконувати службовий обов’язок, які не знали, як чинити й кого слухати. Вони теж були чиїсь діти, що стали заручниками ситуації. Не говорю про беркутівців. Як тільки пішли чутки, що Києвом їдуть повні автобуси активістів зі Львова та Івано-Франківська (при тому ще й зі зброєю) – з вулиць раптово позникали клани силовиків, що переслідували майданівців».
Денис переконаний, що це все не було даремно. І процес, запущений Майданом, ще не завершений. У нас завжди був вольовий дух, але не було гідного лідера. Коли будуть націоналісти при управлінні державою, тоді буде у нас Україна. Такі як В’ячеслав Чорновіл, наші дисиденти… Бо ще жоден із президентів не мав дійсно проукраїнської позиції. Якби один «братський» народ не намагався ускладнювати нам життя та захоплювати наші території, Революція Гідності вже б давно дала багато позитивних плодів. А так 8 років війни на нашій землі! Який економічний розквіт можливий в таких умовах? І не дали б нам росіяни квітнути за будь-яких умов: виступили б проти режиму майданівці чи ні.
Чимало майданівських друзів пізніше стали для Дениса Васильовича воєнними побратимами: одразу після революції добровольцями пішли на схід воювати проти російського агресора. Там камінь-каширець щодня тримав у руках смерть – був сапером. Півроку прослужив у добровольчому батальйоні «Айдар» у другій афганській роті. Брав участь у гарячих боях за Красний Яр, Кримське, Луганський аеропорт. Отримав поранення та дві контузії. Під час розриву міни накрив собою побратима, з отриманими травмами був госпіталізований, друга контузія завадила подальшій службі.
«Біля Новосвітловки загинув мій військовий командир Олег Мохнюк, з яким стояв ще на Майдані. Там дуже багато полягло наших. На початках не мали ані зброї, ані одягу. Тоді ще не було армії. Волонтери нас тримали, наш народ нас тримав. Треба й надалі гуртуватись. Лише сильна всередині Україна буде сильною зовні. Таки поборемо!», – запевняє ветеран АТО, який окрім зброї, тепер ще чудово управляється з гітарою та піаніно, пише патріотичні пісні про Україну й вирощує вдома вазонкове царство. І лише знімки в альбомах нагадують про події однієї зими, що змінила українців.
Криком «Небо падає!» мітингувальники подавали на барикадах один одному знак, що близько небезпека, треба йти вперед. На скількох, на жаль, те «небо» таки впало… Скількох синів, батьків і дідусів, які до кінця відстоювали свою позицію, не побачили після цих кривавих подій рідні… Але тепер воїни Небесної Сотні тримають небо вже над нами… Україна ще не така, про яку вони мріяли, але вже не та, якої вони найбільше остерігались.
Іванна ГАЙДУЧИК.
Фото із архівів Дениса Киричука.
