Камінь-Каширський священник-капелан розповів про силу
молитви в солдатських окопах.
На передовій подих смерті відчувається як ніде гостро. Вона витає тут у повітрі, стелиться вранішнім туманом по зраненій снарядами землі, приходить з мороком ночі на позиції, аби зробити свою чорну справу, забрати чим більше солдатських життів. Лиш в холодних окопах і бліндажах можна хоч трохи сховатися від її кістлявих рук. Але чи надовго? Часом усього тільки — до першого прицільного обстрілу, або влучної кулі снайпера, що прилетить з ворожого боку. У таких умовах починаєш цінувати кожну дану тобі хвилину та шукати розраду для душі. Велика кількість українських армійців сьогодні знаходить цю розраду в Богові.
За останні п’ять з половиною років, що триває війна на Донбасі, релігійність серед військових помітно зросла, – відзначає Камінь-Каширський декан, протоієрей Володимир Мицько, котрий нещодавно повернувся із зони бойових дій, де виконує послух капелана. Тому підтвердження — щире бажання наших захисників бути причетними до життя церкви, спілкуватися зі священнослужителями, отримувати духовні настанови, поради. Проте, констатує він, роботи в цьому напрямку залишається ще вдосталь.
– Настрій бойовий у хлопців, не падають духом, стійко тримають позиції, нормально переносять труднощі війни. Та ви самі розумієте, життя там важке, жорстоке. Солдати щодня відчувають над собою смерть, бачать ту чорноту, постійно перебувають у нервовому напруженні. Тож для них є дуже важливим чути слово віри, виговоритися, вилити душу не військовій людині, помолитися, посповідатися. Цього разу вирішили спільно встановити на місці розташування наших військових православний хрест. Якраз наближалося свято Воздвиження Хреста Господнього. І для хлопців він став ще одним видимим символом духовної підтримки… Перед тим знайшли дерево. Правда, ті пошуки виявилися доволі ризикові, бо поки ходили, підбирали потрібне, то натрапили ще й на міну. На щастя, все минулося щасливо, ніхто не постраждав… З яким натхненням військові взялися за виготовлення хреста, вам не передати. А 27 вересня ми відслужили невелику молитву і освятили його.
За словами отця Володимира, місія священника, що в армії, що тут, на мирній землі — бути апостолом.
– Солдатам потрібно розповідати про віру, про Господа. Без сумніву. Але робити це, вважаю, слід завше з любов’ю, розумінням, усвідомленням того, що світогляд у кожного різний. От ти приходиш до військового і хочеш нав’язати йому свою думку, переконати в існуванні Господа, Богородиці, а він атеїст. Як із ним спілкуватися? І тоді ти з іншого боку маєш підійти, адже все одно тобі з ним треба знайти спільну мову, стати другом. У схожій ситуації я опинився нині. Один хлопець, як він переконував, вірив тільки у те, що бачить. Ми почали розмовляти і я запитав у нього: чому ти тут? Відповідає: “Захищаю свою державу”. Ти робиш добро? – питаюся далі. “Так”, – мовить на це. – А я тобі скажу, що ти стоїш на сторожі Божої заповіді любові – не вбий. “Але я вбиваю?” – знітився мій співрозмовник. – Так, вбиваєш, але кого, загарбників, які можуть зайти сюди, знищити твою віру. Ти зупиняєш ворога, жертвуєш своїм життям, аби він не вбив мене і твоїх дітей. Він спочатку негативно ставився до всіх молитов. Але потім дійшли до таких моментів, що коли інші хлопці молилися, цей військовий казав: “Можна і я постою біля вас”.
Олександр ПРИЙМАК.
