Незалежна громадсько-політична газета

Безстрашний кулеметник УПА “Лісовий”

сТихо, непомітно відходить епоха ветеранів УПА. За пеленою останніх політичних подій в Україні, ми навіть не помітили, що легендарних лісових вояків на Камінь-Каширщині уже, на жаль, не залишилося.  

Ось спливає сьомий рік, як не стало в районі останнього бійця УПА. 4 січня 2011 року відійшов у вічність мешканець Гути-Камінської Зіновій Варшавський, у минулому — учасник рейдової групи сотника “Бродяги”, повстанський кулеметник.

Історія життєвого шляху у цього борця за волю України драматична. Маючи родинне польське коріння, він зі зброєю в руках відстоював незалежність тої землі, на якій народився і виріс — України.

 

Рідний дід по батьковій лінії Зіновія Варшавського був десь із під Варшави. У хвилі переселення якось він потрапив на Волинь і оселився у Гуті-Камінській. Адже на початку минулого століття, як правило, не українці емігрували до Польщі у пошуках кращої долі, а навпаки — поляки масово переселялися до нас. Працьовита родина Варшавських легко асимілювалася. І вже батько Зіновія Маркіяновича взяв собі за дружину місцеву українку, яка виховала своїх дітей у дусі любові до України.

У 22 роки Зіновій Варшавський пішов воювати в УПА. За життя дідусь згадував, що це було у кінці літа 1943-го. До його хати прийшли “хлопці з лісу” і сказали, що треба збиратися. Біля села Карасин Маневицького району, де були повстанські бази, Зіновій Варшавський пройшов вишкольні курси і був зарахований кулеметником у сотню “Орла”, згодом — в бойову групу “Бродяги”.

УПА була армією у підпіллі, тому повстанці постійно змінювали місця своєї дислокації. Повоювати Зіновію Варшавському, який мав псевдо “Лісовий”, довелося і у Луцькому районі, і на Рівненщині, і в сусідній Білорусі.

Бувало, що вранці сотня “Бродяги” знищувала німецьку колону, а ввечері вже змушена була відбиватися від нападів радянських партизан.

Під Воєгощем, коли сотня Зіновія Маркіяновича потрапила у засідку, його поранили у ногу. Тоді він прикрив відхід своїх, але сам дістав кулю. Одужавши, продовжив боротьбу. Згодом перейшов у глибоке підпілля, адже на визволених від нацистів українських землях радянські органи держбезпеки розгорнули широкомасштабну боротьбу проти українського визвольного руху.

Взимку 1947 року Зіновій Варшавський переходив річку “Стохід” і провалився під лід. Пригадував, що його врятувала місцева жінка, яка зжалилася над ним, допомогла викрутити мокру шинель і дала сухі онучі. Селянка прихистила молодого повстанця у своєму домі. Але через те, що в село з облавою навідалися емдебісти, Зіновію Варшавському не вдалося повністю висушити одяг і одігрітися.

Дякувати Богу, тоді арешту він уникнув. Через задній двір вибіг у ліс, скинув важку мокру шинель і швидко покинув село. Але він сильно обморозив ноги і змушений був вернутися до матері у Гуту-Камінську. Деякий час переховувався у батьківському домі.

Однак постійне життя в страху, напруга фізична і моральна – все це позначалося на здоров’ї молодого упівця і призвело до упадку сил та морального духу. А позаяк влада спеціально виданою відозвою гарантувала рядовим повстанцям, котрі прийдуть добровільно з повинною, свою милість, то вирішив Зіновій Варшавський стати перед її “очі”. Милість влади виявилася своєрідною. Зіновія Маркіяновича відразу арештували і завезли в Ковель, в тюрму. Там кілька місяців його мучили, били, щоб вибити зізнання. Правда, коли зрозуміли, що він нічого не знає, відпустили до дому. Із надією, що хоч зараз дадуть йому спокій, Зіновій Варшавський вернувся у рідне село. Взяв за дружину вдову із сусіднього села Полиці, першого чоловіка якої розстріляли червоні партизани. Кажуть, що цю жінку любив командир Зіновія Варшавського. Але вона пішла вдруге заміж за рядового повстанця.

Втім не давала радянська влада спокою колишньому упівцю, руки якого втомилися тримати зброю і тяжіли до плуга, для неї він завжди був “бандитом-бандерівцем”. Тож допитували Зіновія Варшавського і проводили обшуки в його домі майже постійно аж до незалежності України.

На схилі літ Зіновій Маркіянович (через те, що не нажив власних дітей) доживав віку один-однісінький у своєму старенькому домі, забутий тією країною, в боротьбі за незалежність якої він віддав найкращі роки свого життя. Йому, як і всім, платили лише скромну пенсію. На нього не поширювався статус ветерана УПА. Відтак і допомоги, що виплачується визнаним учасникам національно-визвольного руху, він не отримував. Хоч і пролив за Україну свою кров, проявив героїзм у боях, зокрема в обороні від німців села Черемошне (нині — Ковельського району), але жодної нагороди від української влади він так і не удостоївся.

На 91 році життя Зіновія Маркіяновича не стало. Холодного зимового дня, 4 січня 2011 року його тіло поховали на цвинтарі у рідному селі. Без особливих почестей, так як хоронили його лісових побратимів у ту війну без лінії фронту, забуті могили яких є чи не біля кожного села нашого району.

 

Олесь Федорович,

фото автора. 

Please enter banners and links.

ПУБЛІКАЦІЇ
Tagged

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *