Через травмоване крило бузько так і не зміг полетіти до теплих країв
Виявляється, не лише людське життя, а й пташине часом нагадує смугасте полотно. Бо подібно до нашого, в бутті “братів менших” теж трапляються свої радості, не бракує й негараздів, як от в героя цієї публікації. Напевно, шановний читач не забув сумну історію пораненого молодого лелеки, котрого восени минулого року відшукав і врятував від певної смерті семикласник із Каменя-Каширського Євген Струк. З того часу Цезар, чи Петрусь, як кожен на свій лад величає птаха в родині, став справжнім домашнім улюбленцем. Дбайливі господарі виділили для нього затишний хлівчик, підгодовують смачною рибою та навіть виловленими делікатесами з найближчого ставу. За це вдячний лелека охороняє курей від хижаків і тішить рятівників кумедними витівками.
Лелека-мандрівник
Саме завдяки турботі, котру постійно проявляли до птаха в родині Струків, той зумів вижити під час зими і сьогодні почувається добре. Одразу і не помітно, що червонодзьобий красень має якісь проблеми: гордовита постава, певний, швидкий рух. Все, як і в його здорових побратимів. Але, придивившись уважніше, помічаєш один ґандж – обвисле крило. Тому літати бузько поки що не може, невідомо чи зуміє й потім. Проте навіть у цій ситуації Цезар не опускає носа, точніше дзьоба, а з усіх зусиль намагається адаптуватися. Щоранку він прокидається від сну, неквапом полишає свій прихисток і вирушає в далеку мандрівку довколишніми обійстями.
Лелека Цезар вдруге залишився зимувати
справ для нашого пернатого там вдосталь: відшукати на полях апетитну жабку, повизбирувати серед трави комашню, або половити на деревах лінькуватих жучків. Не соромиться заглянути до котячої миски, чи бува не залишилось чогось смачненького.
Наївшись досхочу, наче справжній господар, ще й води із відра поп’є. Трапляється, що й дрова допомагає сусідам “складати”. Полінець лелека, звісно, не носить. Але своїм гучним клекотом підбадьорює останніх до роботи, змушує щиро посміхатися. Адже такі помічники трапляються їм нечасто. Хоча, якщо раніше Цезар був для усіх справжньою диковинкою, то тепер сусіди призвичаїлися до візитів пернатого гостя і його звички все досліджувати. Радо підгодовують. Правда, вгодити бузьку дуже складно, адже Цезар – справжній гурман, і віддає перевагу лише м’ясним делікатесам: рибі, котлеткам, ковбасі, інколи сальцю.
– Та він вже звикся до всіх, – посміхаючись, оповідає голова сімейства Федір Павлович. – Наче той пес їсть із рук. Підходить, заглядає чи не дадуть чогось смачненького. В основному салакою годуємо. Зранку, на сніданок, кидаю до відра з водою кілька розморожених рибин. Якщо є щось краще, то Цезар не проти і цього скуштувати. А ось здобу, чи зерно його рідко можна вмовити скуштувати. До прикладу, сипну курям зерна, підійде, декілька зернин клюне, та й крутить дзьобом – не подобається. Час від часу навідуються знайомі, сусіди, щось з харчів приносять лелеці.
Поласувавши смачними гостинцями, задоволений птах в боргу не залишається, а радо віддячує за них дарувальникам мисливським талантом.
– Ось нещодавно сусідка прибігла, до якої на подвір’я заліз вуж. Просить допомогти спіймати, бо дуже великий – близько метра, – провадить далі пан Федір. – Направили Цезаря. Той швидко вистежив змію, схопив дзьобом і за кілька прийомів непроханий гість зник у його череві. Молодчина, хазяйський птах. Очищує від шкідників територію.
Нагулявшись вдосталь за день, наш герой повертається у свої “апартаменти”. Буває інколи, що мандри лелеки затягуються на кілька днів. І господарям вдається відшукати свого “гуляку” аж на сусідній вулиці.
– Він часто то до одних сусідів зайде, то до інших, — продовжує співрозмовник Федір. — День-два погостює і повертається, А то десь запропастився. Все, думаю, пропав птах. Коли якось їду автомобілем вулицею Ватутіна. Бачу, вийшов цей красень на дорогу із одного двору. Заходжу туди, щоб піймати. А маленька дівчинка помітила і каже: “Чому ви нашого лелеку забираєте?” Весело відповідаю: “Дитино, лелека не ваш. Він вже цілий рік живе разом із нами”.
Ось так! Внутрішній поклик до волі нічим неможливо притлумити, навіть смачною рибкою.
“Йому би крила, в небо полетіти”
Розповідають, що перший лелека в давнину був людиною, яку Господь перетворив за гріхи у птаха. Відтоді його нащадки змушені блукати світом, і набувають людської подоби лише взимку, коли потрапляють у теплі краї, на моря. З приходом весни ті знову перевтілюються у птахів і вирушають додому, де, як і решта пернатих, спішно ладнають нові оселі, шукають пари, плекають дітей. І тільки сумний клекіт понурих чорногузів видає їх таємницю. Нарешті з відгомоном останніх днів літа лелеки полишають обжиті місця та подаються гуртом в чужий край, де тепло… і знову можна стати людиною. Напевно – це просто романтична легенда. Хоча, споглядаючи за тим, як Цезар горнеться до людей, починаєш потроху вірити в її правдивість.
– Відколи птах у нас, він добряче звикся до людей, більше переймає їх звичок, – додає Федір Струк. – Майже завжди десь крутиться поряд, хоча до незнайомців ставиться з обережністю. Найбільше любить вибиратися на різноманітні підвищення. Десь якась купка піску, чи що – одразу подається туди; розправить крила і ніби летить. Видно, що дуже сумує. Часто помічаю, як Цезар стоїть годинами на одному місці з опущеним дзьобом. Понуро проводжає поглядом своїх товаришів. Найважче тепер, коли бузьки відлітають до вирію, йому теж так у небо хочеться! Рветься злетіти, а не може. Якби ж не проблеми з крилом.
Сподіватимемося, що колись мрія пернатого збудеться, і той пристане до своїх, знайде пару. Головне, аби тільки знайшлися спеціалісти, котрі вилікують пошкоджену кінцівку. А доки Цезар старанно запасає калорії до морозів і обживається в своєму хлівчику.
Час від часу запитую дружину Наталію, чи не віддати його у спеціалізований притулок. Та відповідає: “Нікуди не вези, без нього нам буде сумно”. Дійсно, Цезар вже став, як один з членів нашої родини. Тож будемо його годувати далі, і все.
Олександр ПРИЙМАК,
фото автора.
