Повні скрині полотен, рушників, сорочок, ряден, килимків… для наших бабусь були ознакою достатку. А ще – свідченням працьовитості. Бо ж виготовлялося все це власноруч у нелегкій праці. Щозими вони встановлювали у своїх оселях ткацькі верстати і зранку до ночі “коптіли”.
«Переважно після різдвяних свят мати починала ткати, а мене малу в поміч кликала. Тож коло неї і я навчилася такому ремеслу», — розказує сімдесятилітня Катерина Лівчук із села Брониця.
Господиня пригадує, як працювали біля кросен (ще так називали у нас ткацькі верстати) та раділи помічникам, якими були навіть діти.
«Ткали рядна, рушники, грубше полотно для одягу на щодень і тонше – для святкового. Якщо ткалось грубше чи без перебору, то робота на верстаті була простішою. А якщо з перебором (використовувались кольорові нитки для візерунків, — авт.), то потрібно було, щоб хтось допомагав: нитки на клубки мотав, цівку сукав, дошку ставив … Хоча з великої біди і одному можна справитися», — каже пані Катерина, але вже з огляду на немалий досвід роботи.
Пам’ятає вона і непросту роботу із виготовлення самих ниток, що використовувалися для полотна. А були вони і шерстяні, і лляні.
«Селяни тримали вівці, вовна яких ішла на пряжу. Але вже як стала радянська влада, то цих тварин позбували і перейшли на льон. Пригадую, як його брала, потім била, стелила, в терлиці терла, чесала, тріпала, а тоді пряла. Потім робота з ним стала трохи простішою – у колгоспі з’явився спеціальний агрегат і селяни перейшли на машинну обробку льону»,— розповідає Катерна Лівчук.
Зрозуміло, що для тих, хто не бачив цього процесу, важко уявити, як все відбувається. Зараз, як каже наша співрозмовниця, у небагатьох селах лише поодинокі господині беруться до такої роботи. Самі ж верстати стають експонатами музеїв. Так, зокрема, і її сімейна реліквія віднедавна знаходиться у краєзнавчому музеї Камінь-Каширської міської ради.
Дерев’яний ткацький верстат своєї мами Анастасії, до якої він перейшов від свекрухи Євдокії, пані Катерина передала у Броницький ліцей. А вже його учні разом із вчителями Наталією Шафарчук та Тетяною Федорук поділилися цим експонатом з більш ніж віковою історією із камінь-каширським краєзнавчим музеєм.
Що ж до ткацької справи, яка як не прикро починає забуватися, Катерина Лівчук певна, що її ще можна відродити, зробити родзинкою краю, так би мовити, принадою для туристів. Принаймні поки ще є майстри і майстрині, які розберуться із ткацькими верстатами та зможуть полотна ткати.
«Зараз, звичайно, все готове можна купити, тому домашнє ткацтво майже і пішло в забуття. Сьогодні хіба доріжки ще хтось тче. Ну, може, рушники. Бо хоч цього продукту на ринку до кольору до вибору, все-таки із лляним рушником ніякий не зрівняється. Він до тіла і приємний, і корисний. Мої сини, наприклад, не признають ніяких, окрім лляних домотканих», — зауважує пані Катерина.
А таких поціновувачів якісних матеріалів насправді чимало. Так само як і шанувальників давніх традицій.
Тетяна ПРИХОДЬКО,
