Перший весняний вечір, 1 березня, ще ніколи не був настільки сумним для жителів Бузак. У пітьмі чи не вся місцева громада вишикувалась обабіч дороги, що вела з центру села до обійстя Шевчиків. У руках сотень поліщуків, які видавлювали слізьми із серця тугу втрати близької людини, жалібно миготіли вогники, що майже згасали моментами то від поривів вітру, то від схлипування ридаючих подихів. Усі односельчани вийшли попрощатися із земляком, який уже кілька років поспіль був для них Героєм. Додому, вистеленим запашною хвоєю шляхом, «на щиті» із фронту повертався Шевчик Анатолій Васильович…
Анатолій змалечку був привчений до порядку й праці, розподілу обов’язків і відповідальності за своїх. Адже ріс у сім’ї, де виховувалося п’ятеро дітей. З юних літ хлопець обожнював усамітнюватися на річці Турія за риболовлею. Та й кращого грибника в окрузі годі було знайти: часто наввипередки збирав з братом боровиків, хто більше «вполює». Любив грати в шахи й шашки, був дуже здібним до математичних наук.
«Завжди такий поміркований, спокійний. Не любив гучних компаній. Ніколи не дебоширив, не капостив. Хоча був четвертим по рахунку сином, наймолодшим. А за ним вже йшла я – найменша у сімействі. То так ми з ним і водилися змалку пліч-о-пліч, як тії сіамські близнята. Всього два роки різниці між нами. У нас було найбільше спільних інтересів і якогось душевного потягу один до одного. Але він всіх нас завше підтримував, кожному, хто потребував, допомагав фінансово», – пригадує, яким був брат, сестра Марія.
Батьки тяжко трудилися. Окрім утримання власного чималого господарства ходили на роботу ще в колгосп: мати була дояркою, батько – електриком. Але попри всі труднощі змогли всіх дітей поставити на ноги й дати науку. Анатолій не був винятком. Після школи закінчив Львівський технікум зв’язку, спеціальність «Автоматичний зв’язок». Пройшов строкову службу у Полтаві. Одружився, деякий час їздив на заробітки: як на сапання буряків, так і на будівництво. Їздив колись і в ту ж таки прокляту росію, що відібрала тепер у нього життя.
Справжньою потіхою для чоловіка стали троє його синочків. І хоча із часом розвела їх з дружиною доля по різні береги, та зберегли теплі стосунки. Діти радо навідувались у батьківську колиску, де робили перші кроки, коли тато приїздив додому. Адже Анатолій рідко тепер бував у Бузаках – знайшов себе у військовій справі. Відважно боронив Україну від ворогів уже не один рік, підписуючи раз за разом контракти на службу. Так і застала його на полі бою повномасштабна війна у складі 14-ої бригади. Тут йому згодилися, здобуті в технікумі, знання, – був зв’язківцем. Солдат пройшов найгарячіші бойові точки на Київщині, потім на Запоріжжі, Луганщині та Донеччині. Життя Героя обірвалося 25 лютого 2023 року в результаті артилерійського обстрілу під час виконання бойового завдання із захисту незалежності України в Харківській області, у Куп’янському районі. Він назавжди залишиться 42-річним…
1 березня Анатолія Шевчика з усіма почестями зустріли на Камінь-Каширщині. А наступного дня у храмі на честь Різдва Пресвятої Богородиці села Бузаки клірики Волинської єпархії УПЦ звершили чин похорону над загиблим воїном. Боліло усім, хто його знав. Але найбільше – рідним. Не стало мужнього батьківського плеча у трьох ще геть юних хлопчаків. Нічим не залікувати розірване серце й батька Василя, що так і не діждався свого сокола з фронту, не обійнявся зі своєю кровинкою. Кілька років тому його уже зранила гіркота непоправної втрати – пішов у засвіти спочатку один син, потім інший. А за ними слідом полинула до Господа й дружина. Тоді Анатолій якраз виконував свій обов’язок на передовій й не зміг вирватися навіть на похорон неньки. А тепер тато хоронив уже його, своє третє дитя…
«Він все казав: я знаю, що загину за Батьківщину та за своїх дітей. Він знав ціну своєї місії, тільки не відав, коли доведеться її заплатити», – зауважує пані Марія.
В останню дорогу воїна проводжало все село. Із місцевого храму траурна процесія вирушила на кладовище. Увесь цей шлях у майорінні державних прапорів з уст людей до неба линула слава про Героя. Слава, на яку він заслужив! Односельчани супроводжували домовину захисника через міст над колись облюбованою ним Турією і не вірили, що у труні справді він… Здавалося, що Толік досі вдалині сидить на річці поміж човнами й очеретом та умиротворено рибалить, намугикуючи під ніс якусь народну пісню. Там він був безтурботний і щасливий…
Іванна ГАЙДУЧИК, село Бузаки.
