Прихована радянською системою правда про те з ким і проти кого воювали “червоні месники”
У 1944-му біля підніжжя храму Святого пророка Іллі у Камені-Каширському зібралася велелюдна процесія. Були серед гурту і чоловіки зі зброєю, з тризубами на кашкетах. За козацьким звичаєм, під українським жовто-блакитним стягом ховали вони урочисто дванадцять українських мучеників. Лише п’ятеро із них, у тому числі зовсім юна золотоволоса дівчина, були вояками УПА… Всі інші — звичайними мирними поліщуками, яких замордували нелюди з партизанського карального загону…
Про це воліли забути
Нерідко буває так, що для повного осмислення і об’єктивної оцінки подій, явищ, фактів понадобляться десятиліття. У цьому контексті на діяльність партизанських загонів на теренах району у роки Другої світової війни, а надто у 1944-му сьогодні проливається світло правди, якої дехто не хотів знати або боявся упродовж свого життя. Не все тут так “героїчно” і “патріотично”, як намалювала про це міфи комуно-більшовицька пропаганда. Що ми знаємо про червоних командирів партизанських загонів Коніщука і Бабича? “Вони герої, бо боролися з ворогом”, — завчено відповідає більшість із нас. Але краєзнавці доводять протилежне, що багато партизанських звітів підтосовані, “червоні месники” любили приписувати собі цифри вбитих гітлерівців, пущених під укіс ешелонів… А ще вони воювали не лише проти гітлерівських окупантів. Комуністичні підпільники воювали і з українським визвольним рухом та навіть з мирними поліщуками, займалися мародерством та грабежами. У партизанському з’єднанні двічі Героя Радянського Союзу Олексія Федорова навіть був сформований окремий спеціальний каральний загін, який навпіл складався з поляків та громив українські села. Саме цей підрозділ замордував невинних жителів у селах Лахвичі, Деревок та взимку 1944 року розграбовував місто Камінь-Каширський. Про це добре пам’ятають його жителі. Однак, за радянських часів така історична дійсність радянським партійним босам муляла очі. Тому вони про це воліли забути, переписали історію на свій лад. Лише тепер журналістам “Полісся” нинішнього покоління стало відомо від очевидців про те, що один із співробітників нашої редакції, який і тепер залишився “вірним ленінцем” з квитком комуніста, свідомо притаїв викладені на папері спогади свідка подій, що відбувалися в Камені-Каширському у 1944 році. Нарешті вони, ці спогади, стануть доступними широкому читацькому загалу.
Камінь-Каширський переходив з рук в руки…
Андрієві Івановичу Склезю, корінному мешканцю Каменя-Каширського, на ту пору виповнилося вже 14 років. Тож події, що відбувалися, чітко закарбувалися у його пам’яті. Усі деталі тих днів його дитяча пам’ять зберегла до дрібниць. Андрій Іванович передав нам в редакцію зошит із спогадами та попросив опублікувати. Зізнається, втомився мовчати, хоче, щоб нащадки знали правду.
Дім його батька у 1944-му стояв якраз на околиці Каменя-Каширського. А саме на вулиці Воля.
— 13 січня німці втекли з Каменя-Каширського, — згадує він. — Напередодні польські поліцаї, які служили окупантам, ходили з вулиці на вулицю містом і вишукували міщан, у яких є коні з возами. Вони забрали і нашу підводу, а також дядька Дмитра Склезя змусили відвезти німців до Ковеля. Правда, дядько розповідав, що гітлерівці ставились до наших фурманичів добре. А ми у той вечір з батьком Іваном у діда Іллі Склезя гнали самогон. Один з польських поліцаїв навідався й до нашого сусіда Юхима Макарчука. Батько добре знав поліцая, бо не раз бував той поляк на нашій вулиці. Тому батько став просити його, щоб лишив фурманку. А для більш переконливого аргументу запропонував йому хабара — літр свіжого перваку. Узявши викуп, поляк і справді пішов геть. Через деякий час до нас прийшли хлопці з сусідньої вулиці Застав’я, які служили в УПА. Вони хотіли наздогнати того поляка, але батько сказав їм, що він вже далеко. Упівці погодились вечеряти, у цей час в Олексіївці точилися бої. Батько спитав: “Хлопці, хто стріляє?” “Олексіївку обстрілюють червоні партизани…”, — відказав повстанець, він накульгував на одну ногу. “Так, так, то хто ж завтра буде в місті?!” “Завтра в місті будемо ми”, — відказав упівець батькові. Так і сталося. Ми, правда, ніч не спали, бо довго гуркотів бій. Вранці на вулицю Воля приїхав конем якийсь вершник. Оглянувши все довкола, поскакав у бік села Озюрка. Згодом приїхало їх ще троє. А за деякий час в місто посунула ціла колона озброєних кінних людей. Це були вояки УПА. Вони були одягнуті в різний одяг: хто у німецькі мундири, а хтось — у радянські, інші мали звичайне вбрання. На рябому конику в шапці кубанці їхав їхній командир. Він все підбадьорював своїх: “Вперед, козачки!” Люди взяли повстаців на постій у свої хати. Староста Кривдік, який був дуже заможний, виділив їм корову, а жителі напекли хліба — хто скільки міг, ще дали збіжжя та сіна для їхніх коней. Ту корову тримали на нашому подвір’ї.
Далі, згадує Андрій Іванович, повстанці почали возити фураж, що залишився від німців. Доки в місті були бандерівці, за словами дідуся, люди почували себе вільно. Мешканці міста ходили, куди хотіли, ніхто їх не зачіпав.
— Скільки пробули повстанці в місті, вже не пригадаю, — веде далі розповідь дідусь. — Однієї ночі я прокинувся від вибуху чи то бомби, чи то гранати, а потім здійнялася шалена стрілянина. Зрозумівши, що у місті коїться щось недобре, ми притаїлися. Сиділи нишком. А на ранок дізналися, що в Камені-Каширському вже червоні партизани. Оточивши місто, вони кинулися по хатах грабувати майно і шукати учасників визвольного руху. Брали все, що потрапляло під руку: одяг, взуття. Забирали їжу, свиней, курей. Ходили і нишпорили навіть із шомполами по горищах. На мосту вулиці Воля поставили свою сторожу, яка нікого не пропускала. Правда, пробули в місті вони недовго, поїхали в напрямку Ковеля.
Коли все вщухло, ми з приятелями вийшли зі сховків та пішли у місто. На площі, де зараз універмаг, лежали двоє забитих коней, купи сміття, людські хати стояли пустками. Звідти ми попрошкували на вулицю Застав’я (сучасна вул. Шевченка), де був гітлерівський опорний пункт. Там, де зараз будівля казначейства, стояв будинок. Від цього будинку до німецького бункера був підземний хід. У його тунелі ми знайшли обгорілі трупи голих чоловіків та тіло однієї дівчини. Вона мала довкола пояса велику випечену рану. Смерділо димом, смертю. Тому ми втекли.
Домовини героям робило все місто
— Хто ж були ці люди? За що їх закатували? — перепитую в Андрія Івановича.
— За деякий час в місто повернулися повстанці, щоб по-людськи поховати своїх. Вони попросили людей зробити домовини. На вулиці Воля труну робив мій батько Іван Склезь з Омеляном Конончуком. У поміч бандерівці дали нам ще двох своїх хлопців. Я чув, вони говорили, що дівчину звали Степанида, вона була повстанкою з села Деревок. Партизани напали вночі. А вона жила в Дмитра Малярчука, будинок якого стояв на околиці Волі. Цей господар не мав власних дітей. Він хотів врятувати Степаниду, казав, що то його рідна дитина. Однак серед партизанів був той, хто знав Степаниду в обличчя — це був Силантій Пархомчук із села Волиця. Він був закоханий в цю дівчину. Але Степанида обрала другого, покохала всім серцем бандерівця, та так віддано, що пішла за своїм милим до загону УПА. Знехтуваний Силантій також подався в “партизанку”, але вже в червону, до з’єднання Олексія Федорова. Силантій вірно служив більшовикам, за що й був призначений командиром того карального загону, що захопив місто. А натрапивши на свою колишню кохану, яка його “відшила”, вирішив з нею поквитатися.
— Хто були решта закатованих?
— Я особисто був присутній на похороні цих людей. Біля Іллінської церкви була викопана велика траншея, а перед нею — окрема могила для Степаниди. Правда, потім виявилось, що для двох убитих немає трун. Їх поклали просто так. Я нарахував загалом дванадцять тіл. Казали, що з них вояками УПА були лише п’ятеро. Решта — мешканці довколишніх сіл, фурманичі, яких упівці найняли возити добро з німецьких складів на повстанські бази. Ховали їх всіх, як героїв. Вояки УПА дали прощальний салют із зброї. Потім повстанці поїхали з міста.
Радянських партизанів боялися, як вогню
Андрій Склезь пригадує, що після цих подій у Камені-Каширському настало фактично безвладдя. Правда, містом ще ходили два місцевих упівця — син настоятеля волинського храму Михайло Богдан та якийсь Омелянюк з вулиці Забріддя. Вони попереджали жителів про наближення загонів радянських партизанів.
— Червоні партизани стояли у лісі біля Гути-Камінської, — веде далі розповідь Андрій Склезь. — Звідти вони робили наскоки, як монголи, на місто, коли у них закінчувались запаси продовольства.
Дідусь перевів подих, продовжив:
— Одного разу і до нас приїхало троє на підводі. Вони спокійно пішли у хлів, де хрюкало двоє наших малих поросят. Одне із них застрелили, але ми почали благати їх, щоб зоставили нам хоча б одне. Вони начебто змилились, вбитого кабанчика поклали на свій віз і поїхали. Через годину до нас приїхала ще банда з червоними стрічками на шапках і почала вимагати, щоб ми їм віддали порося, що зосталося. Певне ті, перші, переказали їм, що у нас ще є чим поживитися. Але перед тим ми встигли з дідом зарізати поросятко і заховали тушку в гноївку. Не знайшовши поросяти, партизани випадково натрапили на вбрання мого діда, яке він приховав собі на смерть, і забрали його. Як уже люди настраждалися від них… Словами не передати.
Повісили парубка на груші
Андрій Склезь згадує, що більш-менш спокійні часи для міста настали, коли фронт відкотився за річку Турія. У домі Склезів квартирувалося семеро солдатів інженерних військ на чолі зі старшиною. Вони охороняли деталі, з яких зводили мости. Сама ж їхня військова частина дислокувалася у Любешові. Солдати спали на підлозі, а біля них часто крутився і Андрій Склезь. Він пригадав такий епізод. Матуся Андрія Склезя попрала солдатам білизну і розвісила в сінях. Однак, одного разу в будинок Склезів прийшли й червоні партизани. Один із них, наче господар, почав збирати і класти на наруччя свіжовипрану солдатську білизну. Про це мама Андрія Склезя відразу повідомила старшину. Солдати повибігали і відібрали свої речі. Після цього старшина виставив караул і дав наказ — відкривати вогонь на уражання, якщо біля будинку знову з’являться ці непрохані гості.
— Я як зачую, що дехто каже, що червоні партизани нас від німця боронили, то кажу: “Не гнівіть Бога…” Фронт вже далеко погуркотів на Захід, а вони ще селами зі зброєю шастали, людям жити не давали. До кінця війни ми своїх коней в лісі ховали, бо боялися, що вони прийдуть і заберуть. А пасли їх біля землянок: одна була в урочищі “Домальове”, а інша — в “Хрищувасі”. Там сиділи хлопці з міста — мій родич Андрій Йосипович Склезь, сусід Василь Фелімонович Кереб та житель міста Василь Юхимович Войтусік. Всіх імен і не згадаю вже. До них часто приходив син нашого волинського батюшки Михайло Богдан, який офіційно був вояком УПА. Одного разу на хлопців наткнулись червоні партизани, мабуть, їм хтось сказав, що в лісі у схроні сидять молоді парубки. У той день на дворі сидів лише Іван Кереб та чистив бульбу. Він не жив у схроні, а лише приносив братові Василю їсти. Помітивши озброєних червоних партизанів, він подав всім умовний сигнал — закашляв. Михайло Богдан відреагував миттєво, кажуть, що почав стріляти, а інші говорять, що метнув гранату. Цим скористались хлопці, почали втікати з хрону. Василя Кереба поранили в ногу, а його брата Івана партизани схопили. За те, що під час сутички один із партизанів отримав смертельну рану, вони жорстоко відігрались на Іванові. Прив’язали його за шию до коня і погнали до села Озюрка. Там довго катували Івана. Але не вибивши зізнань, повісили колючим дротом на вузлуватій груші. Згодом ми з батьком його тіло забрали та поховали на кладовищі на Волі. Саме там і спочиває цей молодий герой, якому тоді було всього 19 літ.
Фото автора.
