Сьогодні – крихта спогадів з Нуйно, де народилася і згодувалася Ганна Теребейчик (на фото). Її б можна було навіть назвати середульшою, бо, як виявилося, свого часу в селі жило дві її тезки – старша і молодша літами. Ганна Василівна бачила, як колгосп будувався, як війна йшла, пам’ятає дружні вечорниці й довгі вечори за верстатом. Може розповісти як шили і ткали для цілого села. Лише одних рушників вона виткала 100 губ по 4 лікті. Та ятрить пам’ять старенької зовсім інше…
Найкращі роки минули на колгоспних полях
У їхній сім’ї згодувалося 5 дітей, ще двоє померли. Найстаршій Ганні довелося звалити на себе найбільше обов’язків. У 10 років уже за матір ходила на колгоспних полях працювати.
– Що мати робила – те і я… Позабирали в господарів клуні, сінники, коней. Усе геть. Ще й хороми забирали. Так колгосп і побудувався. Землю всю відібрали, але виділили по трохи кожному господарю. От на 25 сотках сім’ю прогодуй. Адже що на землі виросте, з того і жили. Трудно було. Я то ще не розуміла тоді всього, – невесело зачинає Ганна Василівна. – У колгоспі жито сіяли, льон, коноплі. А людям заборонили. І ткати навіть боялися. Начальство знущалося з народу. За 5 кілометрів іди, роби задарма. Ні копійки не бачили…
Той період – болючі спогади для старожилів: тяжко працювали, хоча нічого з того не мали. А коли батьки не могли працювати – їх заміняли діти. Так і Ганна Теребейчик довгий час ходила відбувати норму, поки заміж не пішла. А тоді вже розпочала свій «професійний» шлях. 33 роки до пенсії проробила на колгоспних полях. Каже, ні декретного не отримувала, ні лікарняного не бачила. Навіть перейми у неї почалися в коноплях. Ненькою на плечах протерла усі сорочки, бо ж керівництво не зважало ні на вагітних, ні на маленьких дітей. Тож первістків лишала в колисці біля ланки. Пізніше уже старші вдома доглядали менших.
Молоду сім’ю тричі виганяли з дому
«А в 1950-му році здуріла й заміж пішла. А то такий заміж», – схиляє голову Ганна Василівна. Зізнається, був у неї хороший кавалер. Пішов до армії, інший голову здурив. Не діждала. Обоє потім усе життя шкодували. Така вже, видно, доля.
Майбутній чоловік жив по сусідству через дві хати. Молоденька Ганна навіть не знала, що такий є в селі – в армії 7 років пробув, із них понад 4 воював на фронтах Другої світової. Повірила в гарні слова. Ще й 17 літ не мала, як пішла під вінець.
Її обранець був найменшим у сім’ї. Брат з сестрою жили на віддалі, батько – на заробітках в Америці, тож пішла в невістки. Та не було щастя в приймах. Через рік свекруха вигнала молодих. Поселилися на квартирі. Уже й другу дитину придбали, аж повернувся господар з Дніпропетровська – хату продає! Знову довелося напитувати даху над головою. Тут і свекруха прийшла перепросила. Повернулися. Прожили спільно 6 літ і вкотре були виставлені за поріг. Тоді вже втрутилася сільська рада: змусила батьків вділити синові частку спадку. Так отримали комору і маленького сарайчика. Зробили піч і грубку, новий поміст. Поступово добудувалися. Якби не родина, роздумує тепер Ганна Василівна, їй довелося б гірко…
Усе найкраще – дітям
У колгоспі працювали на трудодні, тож, як і всі, шукала всякої можливості підзаробити. Взимку у Камінь-Каширський їздила колії вичищати від снігу. Ще й чоловіка намовляла з собою. Щоправда потрапити в бригаду важко було, бо «живу» копійку платили. На станції возили міндобриво, щебінь, розвантажували вагони. До 3 карбованців можна було заробити у день. А хлібина тоді вартувала 20 копійок, мішок борошна – 12-15 карбованців. Так і виживали. Навесні ж посадки садили…
З роками сім’я розросталася. Одружився перший син. Тільки охрестили Тетянку — на другий день йому прийшла повістка в армію. Ганна Василівна лишилася за няньку, поки невістка вчителювала в школі. Згодом і зовсім їх до себе перебрала. А потім «порозбирали» й молодших синів, доньки поїхали на роботу. Народилися онуки, правнуки. 88-літня баба Ганна з трепетом згадує, як гойдала їх на своїх руках. Тепер уже немає здоров’я навідати кожного – просить для них Божої опіки в молитвах. А з тривогами, як і в молоді роки, таїться. Бо ж в кожного свій біль і своє щастя. Його завше переживають тихо.
Іванна ВЕЛИЧКО,
село Нуйно.
