Незалежна громадсько-політична газета

Роман Завадович: “Займаюся тим, що скорочую відстані між людьми”

ЗаводовичЗнайти справу до душі не так легко. Та нашому сьогоднішньому співрозмовнику Роману Завадовичу це, здається, вдалося. Він – чоловік, який звик усього досягати власними силами, зокрема сам для себе створив робоче місце і також дає можливість працювати й заробляти іншим. Камінь-каширці знають його як авторитетного підприємця, перевізника, чиїми маршрутними автобусами багато хто з краян їздить на роботу, навчання, тощо, дістається ближніх і далеких сіл, міст, прямує на зустріч із рідними чи просто в місця, де затишно. Правда, щоб мешканці району мали таку маленьку приємність, Роману Любомировичу із командою працівників доводиться постійно докладати чимало зусиль, долати багато труднощів. Про історію життя та успіху, виклики, які постають перед ним і усіма загалом представниками сфери пасажирських перевезень, – далі у відвертій бесіді з паном Романом.

– Романе Любомировичу, що спонукало вас прийти у бізнес пасажирських перевезень?
– Для мене все почалося більше десятиліття тому. Як зараз пам’ятаю, це був 2004 рік. Якраз тоді шукав варіанти, як реалізувати себе. Тому звернувся в центр зайнятості, написав бізнес-план, оформився підприємцем. Затим придбав перший транспортний засіб — невеликий мікроавтобус. Власне, він і заклав той доволі таки хороший автопарк, який маю на сьогодні. Зараз належні мені рейсові автобуси курсують як селами району, так і в напрямку обласного центру. Щодня перевозять не одну сотню пасажирів. На маршрутах працюють відповідальні, професійні водії. Нерідко супроводжую їх в цих поїздках і я, аби побачити ситуацію, поспілкуватися з людьми, дізнатися від пасажирів особисто, чи задовольняє їх якість послуг. Переважна більшість тих, із ким спілкувався, відгукується позитивно… Але повернімося в минуле. У ті часи, на початку двотисячних, сфера приватних пасажирських перевезень тільки-тільки зароджувалася. Існував великий попит на цю послугу з боку населення. Адже автобусного сполучення між селами, особливо віддаленими, практично не існувало. Старше покоління добре пам’ятає, якою проблемою було дістатися з глибинки до того ж Каменя-Каширського, не кажучи вже про Луцьк. У свої студентські роки, пригадую, сам часто користувався майже винятково залізничним транспортом, бо так хоч була надія, що ти доїдеш куди потрібно. Тим паче вчасно. Тому, коли отримав дозвіл і поїхав у пробний рейс до Каливиці, відчував себе ніби першопрохідцем. Місцеві спочатку не вірили, що до їхнього маленького села курсуватиме автобус і ним ще можна буде потрапити у Луцьк. Вони стояли і не розуміли про що я говорю, про який обласний маршрут. Відповідали з недовірою: “Будете возити до Луцька? У нас автобус навіть до Каменя-Каширського не ходить!”. Далі заїхав у Малу Глушу, реакція аналогічна. Опісля ще кілька разів самотужки виїздив, а потому підшукав кваліфікованих водіїв, які працювали, мали досвід у перевезеннях пасажирів. Намагався втриматися на плаву, тому рішення приймались швидко. Згодом, як набив руку, здобув досвід, мислення перейшло у більш далекоглядні площини, став будувати плани на п’ять-десять років наперед. Однак як раніше, так і нині головне, про що думаю та завжди дбаю, – безпека пасажирів. Наші автобуси постійно проходять техогляд, водії допускаються до рейсів тільки після експрес-медогляду, намагаємося створити для людей комфортні умови.
– Вам часто доводиться балансувати між якістю послуг і їх дешевизною?
– Зараз ми працюємо в умовах відкритого ринку. Вартість послуг кожен підприємець встановлює обґрунтовуючи затратами, які несе. Раніше тарифну сітку визначала обласна державна адміністрація. Була рекомендована вартість квитка. Якщо я хочу залишатися в цьому бізнесі, мушу чітко дотримуватися вимог закону, мати повагу серед жителів тих населених пунктів, куди їздять наші автобуси, вміти запропонувати останнім доступну ціну проїзду. Інакше вони знайдуть перевізника, який буде, на їхній погляд, справлятися з тим краще.
– Підтримання транспорту в належному технічному стані потребує значних затрат. Особливо, коли зважити на те, якими жахливими дорогами випадає курсувати вашим маршруткам. Як справляєтеся з такою проблемою?
– Як і всі перевізники: працюю. Дороги – то наша одвічна проблема, на жаль, від неї поки нікуди не дінешся. Мені подобається підхід до ремонту доріг, який застосовують поляки. Нещодавно був у Польщі й помітив цікаву закономірність: автошляхи там навіть кращі, ніж у Німеччині, але їх модернізація не припиняється. Наші сусіди продовжують ремонтувати свої дороги, розширювати автостради, покращувати якість дорожнього покриття. І від того прямо залежить технічний стан тутешнього автотранспорту, наскільки часто власники машин, тих же автобусів, змушені будуть звертатися на сервіс. Коли ми почали їздити селами району, то добре відчули, наскільки поганим є стан місцевих доріг. Від Видерти і до Малої Глуші щоразу мали долати суцільне бездоріжжя. Тепер місцями ситуація трішки покращилася, та того недостатньо. Єдиний спосіб щось вирішити, переконаний, якщо шляхи передадуть з державного фонду приватним компаніям.
– Чи випадає таким як ви підприємцям розраховувати на допомогу держави? Адже вона “переклала” на ваші плечі виконання своїх соціальних гарантій, зобов’язавши здійснювати пільгове (безоплатне) перевезення деяких категорій громадян. Вважаєте подібну політику правильною, справедливою? Можливо владі слід розробити інші механізми підтримки соціально вразливих верств населення?
– Щодо пільгових категорій та їх соціальних прав – це взагалі проблема. Вона була створена двадцять-тридцять років тому. Десятиліттями кількість пільг зростала і зростала, і сьогодні їх дуже багато. А все через керівників-популістів, які приходили до влади та вносили зміни до законодавства, аби сподобатися виборцям. Запроваджували нові пільги, фінансово нічим не підкріплені. Поясніть мені, який стосунок перевізник має до пільг? Абсолютно ніякого. Я прибічник простої системи, яка існує в країнах Європи – пасажир заплатив за квиток і поїхав куди потрібно. Якщо він має пільги, нехай на державному рівні думають, як йому компенсувати витрати, забезпечити право цієї людини на соціальні гарантії. Слід розробити механізм, який дозволить доплачувати певну додаткову суму до заробітної плати, пенсії, а потому людина сама приймає рішення чи їй витратити надані кошти на проїзди, чи на якість інші цілі. Тобто пільги треба монетизувати. І проблема відпаде само собою. Дійсно, був період, коли нам компенсовували за пільгове перевезення. Але знову ж таки відшкодовували десятки тисяч, а потім приходила перевірка і ти ще винен залишався. То для чого це все.
– Пропрацювавши стільки років перевізником, не жалкуєте про вибір?
– Звісно, що ні. Дійсно, труднощів не бракує. Але я знаю, для кого працюю, перед ким відповідаю. Мешканці багатьох населених пунктів чекають приїзду наших автобусів, то ж не маю права підводити їх надії. Користуючись нагодою, хотів би привітати підприємців із професійним святом, побажати здоров’я їм і їхнім родинам, хорошого настрою. Хай милосердний Господь дарує їм терпіння долати непрості випробування.
Спілкувався
Олександр ПРИЙМАК.

 

Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонено!

ПУБЛІКАЦІЇ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *