Надія Решетовська з Грудок мужньо тримає іспит долі — і не лише себе обслуговує, а й понад двадцять років знаходила сили ходити до школи, де викладала учням історію.
Вірус поліомієліту вразив маленьку Надю, коли їй було три роки. У той час репресована родина Миколи Дем’яновича та Марії Трохимівни Решетовських з дитиною на руках якраз освоювалася у далекому Сибіру на засланні. Як розповідає нині жертва великого терору, ніби то через зв’язок з бандерівцями її батька із сім’єю вивезли до Тюменської області. Відтак, перебуваючи саме на спецпоселенні, стверджує жінка, вона втратила здоров’я на усе подальше життя. Позаяк у той період, там, на чужині, у холодному регіоні спалахнула згадана інфекція.
— Пам’ятаю й досі, як, повернувшись із садочка, відчула головний біль, — каже Надія Миколаївна. — Невдовзі на човні батьки переправили мене до райцентру, а потім в область, у лікарню, де медики оголосили безапеляційний діагноз – дитячий параліч, захворювання, що уражає центральну нервову систему. Як відомо, тогочасна медицина не була настільки ефективною, відтак у мене виникли ускладнення – повністю відмовили ноги.
Я не могла самостійно пересуватися аж до 7 років. Часто ноги були у гіпсі, систематично проходила курси масажу, лікувальної фізкультури. Через це я у перші роки хвороби й вчитися не могла, хоча із самого малечку, за словами моїх близьких, подавала великі надії. Пізніше й сама зрозуміла: буду наполегливо долати труднощі, добре вчитися, аби стати педагогом. Відтак почала тренувати силу волі, м’язи, як спортсмен.
У 1959-му, з роками після смерті Сталіна, родина повернулася на батьківщину у Грудки. Решетовські не застали своєї хати — усе відібрав тогочасний режим. А через рік не стало голови родини. Здоров’я батька підірвали нелегкі випробування. Пішов він з життя всього у 49-річному віці. Сім’я залишилася без прихистку, практично на вулиці. Відтак дітей мати змушена віддати в інтернат. І Надю — теж.
Після закінчення Головненського санаторію-інтернату (отримала диплом з відзнакою) спрагла до науки Надія вступила до Володимир-Волинського педагогічного училища. А згодом молода вчителька вирішила не зупинятись на досягнутому: випробувала власні сили, вивчаючи історію в університеті ім. Т. Г. Шевченка у столиці.
Понад двадцять років Надія Миколаївна навчала школярів історії у Грудківській школі.
— Діти поважали мене, віддячуючи блискучими знаннями, — радіє ветеран учительської ниви. — Так, постійно пересуваючись на милицях, я не лише вела повноцінний спосіб життя, а й знаходила фізичні та духовні сили подорожувати. Мені вдалося побувати у десятках міст і найвіддаленіших куточків нашої України. Пригадую, як у тодішньому Ленінграді довелось долати цілих п’ять кілометрів, аби оглянути визначні місця та пам’ятки культури.
А взагалі я жила завдяки оточенню хороших людей. Де б не бувала — чи на навчанні, чи під час лікування, — я ніколи не відчувала у взаєминах із соціумом комплексу меншовартості через свою немічність. Радше навпаки: маю безліч друзів, котрі дбали про мене, залучали до культмасової роботи, клопотали, щоб я вчасно оздоровлювалась у санаторіях. Зрештою, скільки себе пам’ятаю, на щастя, не довелось пізнати мені на своєму шляху недоброзичливців.
Леся МІНІБАЄВА, село Грудки.
Фото автора.
