Як ветеранові АТО, інвалідові війни, який дивом вижив після обстрілу з установки «Ураган», а потім з Божою поміччю вирвався із ворожого оточення, вдалося адаптуватися до умов мирного життя.
«Народився у сорочці»
Коли на Донбасі розпочався російсько-український конфлікт, Юрій Карпік із села Добре був мобілізований у числі перших. У складі 51 окремої механізованої бригади після короткочасної підготовки на рівненському полігоні він потрапив у зону ведення бойових дій на сході України у квітні 2014 року.
«Нас привезли на війну без касок, бронежилетів, не кажучи вже про інше спорядження. А тому відчуття незахищеності посилювало страх. У молодих хлопців він у певні моменти переростав у паніку. Але кожен з нас розумів, що маємо боронити Україну незважаючи ні на що. І боронили…», — пригадує Юрій.
З його слів, наші бійці чи не щодня потерпали від обстрілів російських військових, які використовували найрізноманітнішу зброю. Самі ж відповісти вогнем не могли.
«Позиції української армії час від часу обстрілювали забороненою зброєю. Особливих втрат завдали обстріли з бойових установок «Ураган». Це страшна зброя. Тіло від осколків, що потрапляли в живі тканини, починало гнити», — розповідає добренський атовець. До речі, він також постраждав від такого обстрілу.
«Якось я стояв на посту — охороняв палатку, в якій відпочивали солдати. Пам’ятаю лише, як мене відкинуло вибуховою хвилею. Спочатку навіть не зрозумів, що відбувається — в голові діялося щось дивне. Побратими метушилися – в одного солдата була закривавлена голова, в іншого покалічені руки. Хтось до мене сказав: «Ти, напевне, в сорочці народився». Я зрозумів, що мені пощастило: якби вибухова хвиля не відштовхнула, то міг би й не вижити. Радіючи з того, кинувся допомагати іншим», — Юрію допер не віриться, що тоді обстріл з установки «Ураган» йому обійшовся лише контузією.
Але після того обстрілу були інші. Одного разу базу, на якій знаходився наш земляк, розбили повністю.
Втікаючи від обстрілів, потрапили до рук російських військових
Юрію разом з іншими солдатами довелося втікати навмання. Командування, з його слів, на місці не було і зв’язатися з ним теж не вийшло. Боєприпаси на базі почали підриватися і військові мусили забиратися звідти.
«Бігли через поле. На нас заходили від села і з корчів танками. Тому це був єдиний шлях для відступу. У полі ми були відкритою мішенню, але бігли не зупиняючись. Ми хрестились, молились хто як вмів. Один хлопчина затис перед собою іконку… Стріляв кулемет НСВТ. Через деякий час попадали в кущі і лежали відхекуючись. Піт лився рікою. Це ж серпень був, а в бронежилетах бігли, поле м’яке… Потім нас шукав ворожий танк. Кажу: «Хлопці, лежімо не рухаючись, щоб не засікли. Щоб у полон не потрапити». Полежали в корчах, відпочили, а куди далі іти, ніхто нічого не знає. Питаю: «Може хтось серед нас є зі званням, хоча б який сержант?» Мовчать. Кажу: «Командуйте, треба ж якось вийти».
Тоді ніхто не захотів взяти на себе відповідальність. Хоча потім дізнався, що серед нас і сержанти були, і старшина.
Ми пішли лісосмугою. Вся вона була побита мінами і всіяна попелом. Навколо диміло.
Кажу: «Хлопці, не виходьте нікуди з лісосмуги. Хай стріляють, бомблять, але не вибігайте. Бо один вибіжить і всіх здасть». Ми ішли, але не знали куди. Тут нас засік міномет. Почав бомбити. Тільки міна впаде — старші хлопці не вибігають, молодші — одразу кидаються в сторони. А страх такий, що описати неможливо. Міна ж як розривається, то осколки на 200 метрів розлітаються. Хоча ми вже знали, як реагувати на мінометний обстріл. Через те, що у нас команди стріляти не було, добре засвоїли, як рятуватися: якщо чуємо, що міна свище, значить вона не наша, вона летить далеко; якщо перестала свистати – жди, вже біля тебе впаде. Тому, якщо свистіли міни, ми не ховалися. У іншому випадку – падали. Так дійшли до перехрестя. Переходимо, аж тут в стороні в іншій лісосмузі помічаємо колону російських солдатів. Це був якийсь спецпідрозділ. Я побачив і кажу хлопцям: «Лягаймо». І всі попадали. А що робити? У них БМП, кулемети, снайпери. Що тут зробиш, якщо у нас всіх навіть автоматів не було. Ми ж з бази нічого не встигли взяти. Тож лежимо. Виходять їхні два снайпери (це були якісь чеченці), побачили нас…»
Тоді наших солдатів підвели, вишикували. Як розповідає Юрій, росіян (чеченців) було близько 50 чоловік озброєних до зубів, мали 4 воєнних автомобілі. У наших хлопців забрали зброю, бронежилети. Скомандували викласти все. І молодші хлопці виклали все. Навіть документи.
«Я віддав лише мобільний телефон. Бо телефони вони ліквідовували в першу чергу. Щоб ніхто не зміг їх видати. Тож наші мобілки порозбивали об асфальт, кращі забрали з собою. Нас поклали на дорогу. Тоді за пів години я нанюхався розпеченого асфальту на все життя…», — розповідає Юрій.
Боєць пригадує, як їх вишикували по двох і всі подумали, що будуть розстрілювати. Про той момент чоловікові важко було оповідати. У хлопців почалася істерика. І хоч кажуть, що на війні не повинно бути емоцій, головне тут — вижити, насправді так не може бути.
«Нас вивели в поле. Вийшов їхній командир. Він дотепер перед моїми очима. Смаглявий, очі впалі і рівна-рівна борода місяцем. Він був повністю екіпірований. Сказав: «Ідіть до своїх. Ви нам не потрібні. Нам потрібна зброя, бронь». Один з нас запитав, де наші. Ті сказали, що за 20 км звідси. Ви уявіть, ми ще там, а наші вже на 20 км відступили. Чеченці застрибнули у свою техніку і підрозділ поїхав, бо отримав терміновий наказ бути в якійсь точці. Ми залишились без усього. Із розбитих об асфальт телефонів хлопці якось склали одну мобілку і ми пішли до села».
Дивом вийшли із неконтрольованої території
Це був населений пункт Осикове Донецької області.
«Нас побачили жінки. Сказали, що нам бажано переодягнутися в цивільний одяг, аби менше привертали увагу. А ще одна каже: «Я подзвоню до сільського голови, нехай краще вас російські солдати заберуть в полон. Бо як попадете до чеченців, то будуть знущатися». Завели нас ті жінки в якусь стару хату, а самі пішли. Просиділи ми, може, годину, аж біжать. Налякані. Кажуть: «Ваші на дорозі стоять!» Думаємо, які наші, наші ж за 20 кілометрів звідси і ми відрізані від них російськими блокпостами. Але виглянули — наче дійсно наша техніка: два ЗІЛа і два легкових авто. Це був батальйон «Азов», і то було диво. Їм чудом вдалося вийти з Іловайська», — Юрій пригадує обличчя своїх солдатів. Вони сяяли невимовною радістю, змішаною з неочікуваністю. Адже у хлопців уже не було жодної надії. Хлопчина, який біг полем, обнявши перед собою іконку, так з нею і в село зайшов, і з тієї хати вийшов, і на ЗІЛ сів, і так всю дорогу її тримав.
«Ми їхали в напрямку до Маріуполя непомітними шляхами. Хоча нас бачив безпілотник, засік міномет, але не могли відстрілюватися (мали кулемета і боєприпаси, та не було магазина). ЗІЛи летіли на всій швидкості. Ми ледве не випадали… Дісталися до своїх… Приїжджаємо в Маріуполь — люди там ходять в парадному, радіють, сміються, десь там музика грає. Ми від тих зривів, свистіння пуль такі психічні, роздратовані, а тут – зовсім інше життя…», — того контрасту Юрій ще певний час не міг збагнути.
Не міг повірити у слова хлопців, які щойно вийшли із неконтрольованої українськими військами території, і командир військової частини Маріуполя. Мовляв, у них немає даних про їх перебування там. Втім хлопцям допомогли зв’язатися з рідними. Юрій знайшов клаптик паперу з номером телефону до дружини, який за рекомендаціями побратимів заховав у непомітній кишені, та повідомив, що з ним все добре. Хлопців відпустили додому. Попереду у них було з’ясування обставин, а у Юрія — ще й тривале лікування.
Новоріччя зустрів у будинку, який придбав за державні кошти
«Минуло уже 5 років. Я дотепер лікуюся. Контузія — хоч і невидиме травмування, та спокою он скільки часу не дає. Приступи головного болю ще накочуються хвилею. Мушу підліковуватися», — бідкається чоловік.
Юрій Карпік через травму більше не повернувся на фронт. Через неї непросто йому було і адаптуватися до умов мирного життя.
«Якби не сім’я, особливо діти, то страшно уявити, що зі мною могло бути. Не один після пережитого потопає у спиртному. А так малеча своєю безпосередністю допомагає забути ті жахіття. Тепер, коли доводиться зустрічатися із атовцями, особливо в госпіталі, жахи війни ще можуть зринати в пам’яті, але то до тих пір, поки не повернуся додому», — каже Юрій.
У захисника України четверо дітей. Батьком двох з них він став уже після повернення з війни. Чоловікові вдалося не впасти духом і знайти зміст життя саме у дітях. Нині він радіє, що дочекався і підтримки від держави. Для своєї багатодітної сім’ї придбав будинок у Камені-Каширському (до того вони жили разом з батьками дружини у селі Добре).
«Мені нарешті за роки лікування офіційно встановили інвалідність. І як інвалідові війни призначили грошову компенсацію на житло. За ці кошти я і придбав будинок. Звичайно, великою мірою завдячую у цьому посадовцям Камінь-Каширської райдержадміністрації, зокрема, начальникові управління соціального захисту Максимові Демидюку, керівнику апарату Ользі Ващук… Адже хоч війна триває дотепер, на жаль, не всі усвідомили, що це таке, та часто просто не розуміють тих, хто повернувся з неї, тих, хто втратив на ній своїх рідних», — зауважує Юрій.
Атовець відверто зізнається, що байдужість оточуючих часто навіть ранить. Шкодує, що багато хлопців, які повернулися з АТО, не знаходять психологічної підтримки і порятунок шукають у спиртному. І найбільше мріє про те, щоб ця війна нарешті закінчилася.
Тетяна ПРИХОДЬКО.
