Тому і виникають хворобливі ідеї унормувати журналістські стандарти
Нещодавно в українському парламенті проводились слухання щодо захисту прав журналістів. Відомо, що Міністр культури, молоді та спорту Володимир Бородянський та його перший заступник Анатолій Максимчук презентували основні пункти нового закону про медіа, який готується робочими групами і депутатами парламенту. Так, у міністерстві пропонують створити пост омбудсмена з питань інформації, котрий зможе моніторити інформаційний простір, знаходити дезінформацію і подавати за неї в суд. Більше того, за порушення закону передбачається адміністративна та кримінальна відповідальність.
Прокоментувати законодавчі ініціативи редакція газети “Полісся” звернулася до заслуженого журналіста України, досвідченого медійника, екс-президента Національної радіокомпанії України, доцента кафедри телебачення та радіомовлення Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, уродженця села Великий Обзир Віктора Набруска.
— Вікторе Івановичу, на Вашу думку, як можуть вплинути ініціативи президента Зеленського на медіапростір в цілому?
— Законодавчі ініціативи останнього часу в Україні, зокрема, щодо запровадження кримінальної відповідальності за поширення недостовірної інформації, засвідчують спроби звузити можливості ЗМІ у збиранні та публікуванні відомостей, які мають суспільне значення, обмежувати інформаційні права громадян. Подібні спроби є авторитарним рудиментом управління, вони неприпустимі у справді правовому демократичному суспільстві. Сьогоднішні рефлексії нових поводирів нації щодо формування стандартів медіа виглядають, м’яко кажучи, наївними і смішними. Це намагання втекти від критики, серйозної дискусії, відкритого діалогу з громадянським суспільством, а іншими словами — узаконити м’яку цензуру, керовану демократію. Такий шлях для нас є неприйнятним і в нинішніх умовах нереальним, зважаючи на внутрішній патріотичний потенціал нації та уроки двох революцій ціннісного характеру. Сьогоднішні керманичі країни прийшли до влади з сумнівного шоу бізнесу, де купалися в грошах і славі, на шляху до урядових кабінетів вони успішно задіяли весь маніпулятивний механізм впливу на аудиторію. Відтак, будь-яку критику на свою адресу вони сприймають болісно, неадекватно, тому і виникають хворобливі ідеї унормувати журналістські стандарти. Це ті стандарти свободи думання, слова, змагальності інтелекту, за якими побудований і живе вільний західний світ уже століттями.
— Чи має місце в Україні інформаційна війна та яким чином її можна виграти?
— Інформаційна війна проти України з боку Росії триває від часів набуття нашою державою незалежності. У 90-их роках минулого століття активно просувалися і переважно реалізовувалися ідеї єдиного культурно-гуманітарного простору, спільної історії, колиски братніх народів та всілякої іншої маячні. Це вдавалося реалізувати через вільний доступ у нашому медійному просторі до російських телерадіоканалів, газет та журналів, багато яких вільно перереєструвалися в Україні, яка демонструвала тоді небувалі взірці самовбивчої демократії.
З нульових років у більш витонченій формі московіти говорили про єдиний економічний простір та спільний військовий щит, як умови протистояння загрозам вульгарної західної цивілізації, витягнули засмальцьовану карту захисту національних меншин, маючи на увазі, зрозуміло, загрози для російської ідентичності, мови, церкви. Все робилося, аби показати нашу історичну випадковість у сучасному світі та єдиний шанс виживання у ведмежих обіймах старшого брата.
Після приходу антинародної влади Януковича почав відкрито реалізовуватися в нашому інформаційному полі проєкт Малоросії, коли у південно-східних областях України офіційно запровадили двомовність. Дуже показово, саме тоді в рамках наступного етапу знищення української державності була проведена унікальна спецоперація — зруйновано найбільший у східній Європі Броварський передавальний радіоцентр — один з фундаментів інформаційного суверенітету держави. Я про це дуже багато писав, були звернення до найвищих інституцій держави. На жаль, досі ніхто не покараний за такі антидержавні діяння. А люди, які тоді мовчки сиділи, як миша під віником і були фактично співучасниками злочину, — сьогодні в перших рядах реформаторів інформаційного простору. Те, що сталося в 2014-му році після окупації московською ордою Криму та окремих районів Донецької і Луганської областей, є результатом закономірним — відсутність державної інформаційної політики. Ми втратили частину території не тому, що туди зайшли ворожі танки. Ми програли боротьбу за людські мізки, які отруїла ворожа пропаганда. Зрештою, ми програли інформаційно-смислову війну, як складник гібридної війни, не вступаючи в бій.
Як діяти далі? Без політичної волі керівництва держави, відвертого діалогу з громадянським суспільством, залучення до співпраці авторитетів медіа, суспільної думки не можна сподіватися на позитивний результат. Без розуміння того, що інформаційно-частотний ресурс, як унікальний фізичний феномен разом із землею, надрами, повітрям належить всьому українському народу, а не родинам Пінчуків, Ахметових, Коломойських – нічого не буде.
І ось що відбувається в інформаційній сфері держави протягом останніх десяти років: з одного боку — свідоме системне знищення інформаційного суверенітету, з іншого боку — дрімучий непрофесіоналізм.
Варто взяти історію зі створенням суспільного мовлення. У результаті цієї псевдореформи Україна загубила рештки інформаційного потенціалу в умовах війни. Українське телебачення впало за рейтингами до нульової позначки. Українське радіо втратило статус національної установи, зникло з середньохвильового діапазону, стало в ряди банальних “ефемівок”. Це те Українське радіо, яке ще зовсім недавно було в інформаційно-гуманітарному просторі одним з творців сучасної української держави, носієм історичної пам’яті, оберегом національної ідентичності, мови. Українське радіо, як феномен національного духу з виразною ідеологією україноцентризму, націєтворчий інститут викинули на узбіччя суспільно-політичних, культурних процесів.
Державне регіональне телерадіомовлення зі своєю інформаційною потугою, унікальним колоритом, стилістикою, особливим шармом культурного розмаїття в результаті дикої трансформації перетворилося на інформаційного пігмея, що виробляє краплини власного інформаційного продукту в порівнянні з тим, що було до реформи. І це в умовах війни. Така псевдореформа не може кваліфікуватися інакше, як державний злочин.
— Які існують проблеми у медіапросторі та які Ви бачите шляхи їх вирішення?
— По-перше. Немає розуміння в українському соціумі, на верхніх щаблях влади того, що інформаційна сфера поруч з економікою, безпековим складником, соціальною сферою, екологією є неодмінним фактором державотворення.
Відтак замість вироблення дієвих механізмів протидії російському агресору на інформаційному фронті влада виношує дивні ідеї щодо унормування журналістських стандартів.
По-друге. Дика олігархізація національного інформаційного поля. Не можна говорити про конкурентне медійне середовище, коли на різноманітних інформаційних платформах, що належать різним політико-олігархічним кланам, абсолютно протилежне тлумачення подій, у кожного своя напівправда.
По-третє. Зрештою, у нас немає класичної медіа галузі. Тобто, професійної сфери зі своїм кодексом, стандартами, традиціями, найголовніше — нормами соціальної відповідальності. Національна спілка журналістів України, яка могла б стати консолідуючим майданчиком у нашій професійній царині, у силу меркантильних, політичних, світоглядних факторів перетворилася в незрозумілий політико-комерційний клуб з виразним антиукраїнським спрямуванням.
Отакі тривожні роздуми навколо нашого національного інформаційного поля. Не варто з одного боку драматизувати ситуацію, але й не можна спокійно споглядати над тим, що діється в рідному медійному просторі. Зміна парадигми державної політики, небайдужість громадянського суспільства, загострене відчуття соціальної відповідальності журналістської спільноти — це наш шлях до цивілізованого світу.
— Дякую за розмову.
Спілкувалася Леся Мінібаєва.
